Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Як доля підливи може залежати від хибного, випадкового поруху чиєїсь руки з присмакою, так і релігійне виховання Лені через сліпий випадок зазнало цілковитого краху (чи, краще сказати, на щастя, не вдалося). Коли йшлося про земні, матеріальні речі — про хліб чи вино, про те, що когось годилося обняти чи покласти на нього руку,— то вони не завдавали Лені жодних труднощів. Вона й досі вірить, що людину можна вилікувати, натерши її слиною. Але хто кого нині натирає ще слиною? Лені не тільки лікувала слиною радянського юнака і свого сина, а й робила щасливим радянського юнака й заспокоювала свого сина тільки тим, що клала на них руку. Але хто нині ще кладе на когось руку? Що то був за хліб, який їй давали на перше причастя (останній церковний обряд, у якому вона брала участь), і де в біса ділося вино? Чому їй не дали його? Що син святої діви водився з жінками, також і з пропащими,— все те надзвичайно подобалося Лені й могло б її так само вкинути в захват, як вигляд зоряного неба.

Можна собі уявити, що Лені, яка ціле життя так любила вранці їсти свіжі булочки, що через них навіть наражалася на глум сусідів, палко чекала на свято першого причастя. Треба сказати, що Лені в ліцеї не допустили до першого причастя, бо під час підготовчих уроків вона раз у раз втрачала терпець і просто-таки нападала на вчителя релігії, вже й тоді літнього сивого чоловіка, аскетичного на вигляд, а після уроків з дитячим запалом допитувалась: «Ну, коли ж ви дасте мені той хліб життя, га? Чого я маю стільки чекати?» Цей учитель, від якого нам залишилось тільки ім'я — Еріх Брінгс — та кілька публікацій, вважав стихійний вияв чуттєвості Лені «злочинним». Він був наляканий тим нетерпінням, яке він охрестив «чуттєвою жадобою». Звичайно, він рішуче відхилив зухвалі вимоги Лені й відклав її конфірмацію на два роки за «виявлену незрілість і нездатність зрозуміти святі дари». Є два свідки цього випадку; перший свідок — старий Гойзер, який добре пам'ятає про нього й розповідає, що «тоді ледве вдалось уникнути скандалу», та оскільки черниці з огляду на внутрішньо-політичні обставини були в скрутній ситуації (1934 рік!), про що Лені й гадки не мала, то, на жаль, вирішили «цій справі не давати розголосу». Другий свідок — сам старий учитель релігії, який мав свого коника, «теорію часток», що полягала ось у чому: він місяцями чи й роками, беручи до уваги найрізноманітніші казуїстично вигадані обставини, розводився про те, що могло б, чи повинне було, чи мало б, чи мусило б статися з частками облаток за тих обставин. Отож цей добродій, що як фахівець у галузі часток ще й досі має деяку славу, згодом почав періодично публікувати в одному літературно-теологічному часописі «Нариси з мого життя», де, між іншим, розповів і про випадок з Лені; як людина без сорому і фантазії він вивів її під ініціалами: «така собі Л. Г., тоді дванадцятирічна дівчина». Він змальовує «жагучий погляд» Лені, її «чуттєві уста», знаважливо згадує її простацьку вимову, дім її батьків називає «вульгарним, типовою оселею скоробагатьків», а закінчує словами: «На таке матеріалістично-пролетарське жадання святих дарів я, звичайно, мусив відповісти відмовою». Хоч батьки Лені не були надто релігійні й не вельми вчащали до церкви, а все ж, улягаючи поглядам своїх кіл і свого середовища, вважали прикрістю і навіть ганьбою, що Лені «не відбула цього разом з усіма», і послали її «відбути це» в чотирнадцять з половиною років, коли вона вже вчилася в пансіоні. Та оскільки на той час у Лені (за вірогідним свідченням Марії ван Дорн) уже почалося жіноче, церковне свято зійшло нанівець, і світське також. Лені жадібно накинулась на ту крихту хліба, вся вона була готова справді впасти в екстаз,—«і ось мені (так розповідала вона потім шокованій Марії ван Дорн) поклали на язик той безбарвний, тоненький сухий шматочок, що не мав ніякого смаку. Я мало не виплюнула його!» Марія хрестилась і дивувалася, що стільки речей навколо, які промовляли до чуттів Лені,— свічки, ладан, органна й хорова музика,— не допомогли їй здолати розчарування. Навіть святковий обід після повернення з церкви — спаржа, шинка, ванільне морозиво з вершками — не скрасив їй того розчарування. Лені щодня доводить, що вона й сама не байдужа до «часток»: вона визбирує з тарілки всі крихти своїх улюблених булочок і вкидає в рот (Ганс і Грета).

Хоч у цьому звіті ми й намагаємося якомога уникати непристойностей, а проте, щоб картина була повна, треба, мабуть, сказати, що вчитель релігії в пансіоні, який допустив Лені до першого причастя тільки на вимогу директриси, нестарий іще чоловік на ім'я Горн, такий самий аскетичний на вигляд, як і його колега з ліцею, давав своїм ученицям, перед тим як вони кінчали науку — наймолодші в шістнадцять років і найстарші в двадцять один,— відомості про статеве життя. Лагідним голосом, послуговуючись винятково кулінарною символікою й не дозволяючи собі бодай натяку на точні біологічні деталі, він порівнював статевий акт, який називав «необхідним засобом продовження роду», з «суницями в сметані», захоплено вигадував усе нові порівняння, що мали дати уявлення про дозволені й недозволені любощі; в його розповіді не останню, хоч і не зрозумілу дівчатам, роль відігравали «кренделі». Треба відзначити, що під час тієї лекції, коли вчителів лагідний голос із допомогою незбагненної, винятково кулінарної символіки давав їм незбагненні відомості про любощі й статеві стосунки, Лені вперше в житті почервоніла (Маргрет). Оскільки вона нездатна каятись — ця риса дуже полегшувала їй сповідь, яку вона байдуже відбувала як порожню формальність,— то, мабуть, навчальний експеримент учителя зачепив у ній якісь не відомі ще центри почуттів. Щоб склалося більш-менш правильне уявлення про відверту, пролетарську, майже геніальну чуттєвість Лені, мусимо додати: Лені не була безсоромна, а все ж той перший у її житті випадок, коли вона почервоніла, можна вважати сенсацією. Принаймні для самої Лені