Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

дякував кожному учню за те, що він є, називав, за що він особливо вдячний цій дитині сьогодні (що слухав; що допоміг зібрати речі; що підтримав однокласника; що посміхнувся…) та потискав руку. За тиждень діти почали більше спілкуватися, взаємодіяти між собою, а ще помічати успіхи одне одного та підбадьорювати у невдачах. Вони навчилися саме цього — відчувати свою цінність та бачити цінність інших.

Що ми робимо з дітьми, коли показуємо їм свою любов лише у випадках, коли вони гарно поводяться, слухаються, приносять високі бали, перемагають на конкурсах або не заважають нам робити наші дорослі справи? Що від­бувається в дитячій свідомості, якщо добре ставлення, подарунки та любов стають тим, що необхідно заслуговувати? «Ти не заслужив!» — класична фраза, яку, певно, чув кожен із нас і, на жаль, чують наші діти. Не заслужив цукерки, поцілунку, подарунка, казки на ніч, обіймів і найстрашніше — прощення. Намагання заслужити любов та увагу є тривожним дзвіночком про те, що дитина отримує умовну любов, любов, яка існує лише за певних умов.

Власне, жити в світі, у якому ти маєш відповідати очікуванням інших, складно не лише тому, що ти змушений підлаштовуватися під ці очікування, ламати свою природу, нехтувати власними бажаннями або робити те, до чого не відчуваєш схильності. Проблема в тому, що відповідати всім очікуванням просто неможливо. Рано чи пізно ти зробиш щось таке неочікуване іншими, через що тебе не зрозуміють, не сприймуть, розчаруються. Власне, якщо тебе люблять тоді, коли ти відповідаєш певним вимогам, то ти повсякчас ризикуєш втратити цю любов. Діти, чиї батьки пов’язують прояви своєї любові з гарною поведінкою, оцінками, прибраною кімнатою, чемністю, ніколи не можуть бути впевнені, що ця любов не вичерпається, не скінчиться.

Одна моя клієнтка, дочка шкільного директора та вчительки, мала тривожний розлад. Вона, сама інтерн-хірург, часто відмовлялася від пацієнтів, особливо коли випадок здавався їй надто серйозним. Це ламало кар’єру, викликало нерозуміння серед колег, могло спричинити проблеми з працевлаштуванням та потребу в повній зміні професії. Що ж їй не дозволяло оперувати? Вона, відмінниця в школі й університеті, випускниця з найвищим рейтингом, боялася припуститися помилки, бо в ній могли розчаруватися всі — і колеги, і начальник, але найстрашніше те, що могли розчаруватися батьки, які своє життя поклали на те, щоб дати їй якісну освіту. Вона завжди жила у світі, де нею пишалися за те, що вона відмінниця. Але життя не школа та не університет, у роботі хірурга і відповідальність, і ризик, а отже, і величезна можливість схибити.

Маленька Марічка впевнена, що її люблять лише тоді, коли вона радує своїми успіхами, не створює проблем своєю присутністю, тішить батьківську самооцінку своїми досягненнями. У всіх інших випадках дівчинку карають тим, що її не помічають, вона ніби перестає існувати для свого тата, щезає. Я певна, що і мама, і тато (ми багато говорили з ними про це) люблять свою дочку просто так, без жодних умов, тією справжньою безумовною любов’ю, яка зароджується в нас разом з новим життям та укріплюється, коли ми вперше дивимося на новонароджене диво. Батьки люблять, але горезвісна виховна методика не дає їм показати свою любов. Отже, Марічка не знає її і не вірить в неї. В її світі любов — це те, що треба заслужити — віршиком, чемністю, прибраним ліжком, покірним питтям гірких пігулок… Чи може вона відчути свою цінність? Навряд чи. З самооцінкою в неї, можливо, буде все гаразд, адже не кожна дитина знає і вміє стільки, скільки вона, а от з самоцінністю і самосприйняттям — проблеми. Я попросила батьків поміркувати над тим, що буде з їхньою ідеальною дочкою в майбутньому, коли вона не впорається з чимось або не отримає найвищих балів за щось? Що буде, якщо хтось надасть перевагу не їй? Що трапиться, якщо вона не отримає кращу роботу, не стане лікарем, юристом, менеджером року? З чим вона стикнеться, якщо всі її зусилля не матимуть очікуваного результату?

Про Марічку, взагалі-то, я дізналася від бабусі, яка і розказала мені історію про те, як їй чи не тиждень забороняли спілкуватися з онукою, та пожалілась, що її хвилює тривож­ність маленької, те, як вона переживає перед усіма концертами, відкритими заняттями. Бабуся ніяк не могла зрозуміти, чому маленька переймається тим, як подарувати їй чи дідусю власноруч виліплений чи намальований подарунок. Усе сумно й просто: вона не відчуває себе цінною, бо її цінність залежить від того, чи відповідає вона, її вчинки та вироби очікуванням дорослих.

А тепер про найскладніше: як цінувати дітей та одне одного? Це мистецтво, яке дуже легко розвивається та переймається. Підкреслюйте досягнення, вказуйте на добрі вчинки, дякуйте за турботу та ніжність, радійте усмішкам, доторкам, спільно проведеному часу, грі; а ще — цінуйте зусилля і наміри, а не результат. Дайте зрозуміти і відчути дитині, що ви любите її не тому, що вона робить щось хороше (це ви, звісно, також цінуєте, вдячні і горді), а просто тому, що вона ваша дитина і є у вашому житті. Виявляйте свою любов завжди, а не за якоюсь хитромудрою методикою — і усе вдасться. Ну і, звісно, покарання має існувати для того, щоб допомогти виправити помилку, а зовсім не для того, щоб дитина почувалася покараною та нелюбленою.

  Любити незручною та вередливою

Теодор — хлопчик-ураган, хлопчик-катастрофа, хлопчик-вибух, хлопчик — велика шкода. Він — Петрик П’яточкин помножений на сто. Чи не всі зламані іграшки, подерті книжки, перекинута постіль і биті тарілки його справа. Кожен малюк у групі знає, що таке попасти Тео під гарячу руку. Декількох дітей батьки просто перевели в інші групи та навіть у інший дитсадок — від Тео подалі. Виховательки тихо, але неприховано радіють, коли на цю дитину нападає якийсь вірус і вона бодай на тиждень не влаштовує в групі рейвах.

Для мами ж синові хвороби — суцільний жах. Здоровий — він у садку, і це хоч якийсь порятунок проміжками від вихідних до свят. До того ж здорового у вихідні його можна відправити гуляти у двір, завезти до бабусі або до сестри, у якої свій будинок і власних ураганів двійко. Тео ж, у якого температура або щось болить, — це катастрофа, помножена на два. Жодні процедури не відбуваються без крику та пручань. Звичайний аналіз крові з пальчика останнього разу призвів до битих пробірок, спроб утримати дитину з боку кількох медсестер і санітарки та зрештою до відмови брати аналіз «у цієї скаженої дитини».

Теодорові наступного року вже сім, і час думати про школу. Але і вихователі, і психолог, і методист із завідувачем натякають, що це не зовсім реально. Мовляв, Тео ні уроків не висидить, ні з дітьми не знайде спільної мови, ні матеріалу не опанує. У садочку ж його також особливо тримати ніхто не збирається. Мама в розпачі. Теодор пізня і в ранньому віці дуже хвороблива дитина. До цього року він був переважно з бабусею й тіткою (мама багато працює, бо ж одна виховує сина). І що ж виходить?! З центру раннього розвитку, куди хлопчика водили на підготовку до школи, його попросили через місяць, у садочку бачити не вельми раді, у школі — теж ніби не чекають.

Мама Теодора б’є різкою, бо як ще його виховувати? Вона впевнена, що це незмінна