Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

із пропозицією діяти спільно. Місто захищали бійці домової охорони, студенти, юнкери, гімназисти, священики, загони єврейської бойової дружини. Ненависть до Марусі виявилася спільною для всіх. Навіть командувач більшовицьких військ в Україні Володимир Антонов-Овсієнко мусив визнати цей факт: «З усіх сіл було скликано солдатів, коли їм казали, що вони йдуть битися проти Марусі, в їх лавах ставав помітним ентузіазм» [2, с. 63-68]. (Особливо важливим для єлисаветградців була підтримка селян Шестаківки (важливої залізничної станції, які прикривали їхній тил).

Сигналом для захисників міста стали дзвони єлисаветградських храмів. «Ревтиме від дзвонів повітря над берегами ріки», — писав Ю. Яновський про початок повстання [33, с. 325, 341]. Атаку анархістів було відбито. Маруся віддала наказ про відступ до залізничної станції Канатово (поблизу Єлисаветграда). Перед самим відступом встигла обстріляти захисників міста, які перейшли в наступ, з гармати.

Ю.Яновський передав настрій міщан після переможного бою 9 березня 1918 р.: «Все місто наче охопив демон безуму. Воно то танцює, то сміється, скаче, обнімається і будує рожеві фортуни!». Однак, підсумовуючи результат другого дня боїв, письменник відзначає: «Перемоги ще не має, бо випустили з міста ешелон ворога» [34, с. 339].

«Тимчасовий комітет революції» оголосив нову хвилю мобілізації, яку активно підтримали профспілки. Цікавим є такий аналіз більшовиками ситуації, яка склалася в місті.

«Тем временем меньшевики: Гайсинский, Якубовский, Соссин и другие поднимают тревогу во всех профсоюзах, а особенно в союзе „Металлист“.

Они доказывают необходимость мобилизации рабочих для защиты города.

Уговаривать пришлось не долго. Руководители профсоюзов, а в то время таковыми были в большинстве меньшевики, очень скоро соглашаются на мобилизацию своих членов. Через какие нибудь 2 часа вооруженные отряды отправляются за город, против Никифоровой. Большая часть рабочих шла охотно, а меньшевики, оставшись, создали комитет обороны куда втянули и активных рабочих. Ко всей меньшевистской белогвардейской агитации прибавилось еще то, что рабочие знали, что Ревком выступал против М. Никифоровой. На Никифорову смотрели, как на предводителя шайки самых обыкновенных грабителей» [7].

Намагаючись виправдати себе і підкреслити хоча б якусь частку своєї причетності до справді народного єлисаветградського повстання, вони згадали про конфлікт ревкому з Марусею наприкінці 1918 р. і прямо назвали своїх союзників анархістів Никифоровой «зграєю злочинців».

Жорстокі бої поновилися 10 березня 1918 р. і проходили по лінії залізничний вокзал — Петропавлівська церква (нині вулиця Полтавська). Більшовики згадували: «За Петропавловскую церковью, в степи растянулся на несколько вёрст крепкой цепью фронт и началась настоящая война» [7, с. 35] Гармати розташовувалися просто біля церковної огорожі. Недаремно Ю. Яновський згадував про участь в обороні міста загону ченців (більшовик Т. Гуляницький також відзначав, що на передовій були навіть попи) [12, арк. 34-35].

Траплялося, що никифорівці зовсім близько підходили до землянок (тобто околиць Єлисаветграда). Снаряди, гранати розривалися на вулицях, але щоразу наступ відбивався, і вже анархістам доводилося виходити з-під обстрілу. Знову відзначилися авіатори. Один з льотчиків під обстрілами бомбардував з літака загони більшовиків та анархістів [32, с. 128].

Більшовики згадували про опір єлисаветградців: «У противника три аероплани, відібрані в нас же, якими він вміло користується (нагадаємо, серед захисників міста вояки 8-авіадивізіону). Сили противника 150 чоловік піхоти, 7 трьохдюймових гармат, 50 кулеметів, 100 кавалерії (в місті діяло Кавалерійське училище), в їх розташуванні Єлисаветградська фортеця, де вони встановили гармати» [2, с. 66]. (Белінкович розповідав, що єлисаветградців було 6 тис.). Більшовики наступали на місто, маючи 400 чоловік та 250 никифорівців [2, с. 66].

Колись спокійне, затишне містечко перетворилося на військовий табір. Паралельно з комітетом охорони міста продовжувала діяти міська дума, яка видавала листівки з роз'ясненням причини боротьби з анархістами. В місті була гарно організована мобілізація, діяли палатки милосердя, санітарні дружини, в аптеці Шасса влаштували перев'язочний пункт, налагоджувалося тилове забезпечення. Із заводу Зельцера на фронт цілими бочками вивозилося пиво. Власник спиртового заводу Макєєв віддав розпорядження про безкоштовну передачу спирту на військові потреби. (Цікаво, що до повстання вони були запеклими економічними конкурентами). Інші власники постачали фронт ковбасами, булками. Жінки («сердобольні міщанки») випікали пиріжки, які носили бійцям до шанців на передову [7; 34, с. 341]. Навіть більшовики були змушені визнати факт гарної організації повстання і мужності оборонців міста, щоправда класового підходу в оцінці участі в повстанні уникнути не вдалося: «на фронте в то время, действительно геройски, действительно не жалея животов, дрались рабочие. Не трудно видеть, что произошло, так сказать, социальное разделение участников этой „священной войны“. Рабочие и городская беднота были в самых передовых окопах и изображали из себя пушечное мясо, буржуазия же действовала в условиях более приемлемых для нее: „организовывала тыл, и, надо сказать, нескверно“. В. Антонов-Овсеенко: „белогвардейцы сумели поднять против нас почти всё население“» [2, с. 66]. 11 березня 1918 р. місто готувалося до нового бою. Комітетом було видано 200 лопат для риття шанців біля міста. Тих, хто ухилявся від мобілізації, відправляли на фронт насильно. Ворогуючі сторони очікували на підтримку. Маруся розраховувала на підкріплення з боку червоних частин М. Муравйова. Міська дума просила про допомогу отамана Кульчицького (керівника об'єднаних загонів Вільного козацтва Єлисаветчини) [7; 31, с. 36].

Більшовики викликали на підтримку загін червоногвардійців з Кам'янського. На світанку 11 березня 1918 р. бої поновилися. У цьому бою активну участь взяли червоногвардійці з Кам'янського. Збереглися їхні спогади про участь у цих боях.

«Елисаветградская контрреволюция, вооружив несколько тысяч человек грозила ударом в тыл нашим войскам, дерущимся с гайдамаками и австро-немцами. Учитывая это, штаб Красной гвардии в Каменском решил послать сильный отряд в 1000-1200 человек пехоты и лёгкой батареей артиллерии. На полустанок возле станции Знаменка в сторону Елисаветграда мы приехали ночью. Там мы застали несколько эшелонов анархистов, руководимых Марусей Никифоровой».

Цей спогад потребує коментаря. По-перше, «Єлисаветградська контрреволюція» нікому не погрожувала, а займалась винятково захистом міста в умовах рейкової війни. Найкраще настрої міщан ілюструє один вислів: «Тоді ми нікого в місто не пустимо».

По-друге, чисельність червоногвардійців виглядає явно