Читати книгу - "Крадій"

— Дякую, не хочу.

Лукнам знизав плечима.

— Мені більше залишиться! — весело вигукнув він і продовжив базікати, поки вони їхали крізь темряву.

Село стояло на воді.

Ці слова можна сказати про більшість населених пунктів низинного Сіаму, тож, як географічний опис, вони не давали жодної інформації.

Ремі спав у задній частині вантажівки, а Локнум храпів у передній. Світанок прийшов у вигляді світло-сірих смуг, що відбивалися в нерухомій воді озера. Ремі розбудило каркання ґав; ставши навколішки в багні, він умився, випив жменю води, відчув у своєму шлунку голод, у спині страх, озирнувся навколо, оглядаючи містечко з чотирьох будинків, в якому єдиним транспортним засобом була вантажівка Локнума; зрозумів, що не може тут залишитися.

— Я відвезу вас до Рангуна! Там живе мій двоюрідний брат, його дружина — вам треба побачити його дружину...

— Я не можу залишити цю країну.

— Чому не можете? Ви ж іноземець — ви можете їхати куди завгодно!

— Ні, сьогодні не можу. Дякую, що підвезли.

— І куди ви підете? Тут навколо нема нічого!

Ремі знизав плечима та пішов геть.

Враження втікача.

Він має сорок вісім батів у торбі. Чого вони варті? Місячна платня за оренду кімнати в місті — якщо він не їстиме. Дві подорожі поїздом. Одна ніч пияцтва у французькому клубі в Бангкоку. Пістолет і кілька набоїв. Їжа та питво на кілька тижнів, якщо заощаджувати. Замало, зовсім замало.

Світанок розпочинає день. День спекотний. У лютому тутешні звуть погоду помірною та насолоджуються сонцем, що робить шкіру Ремі схожою на вареного рака. У травні навіть смуглі чоловіки, що полюють на змій на воді, визнають, що вже занадто спекотно, щоб працювати після дев'ятої ранку, сідають і починають чекати дощ. Зараз квітень. Найгірший час з точки зору сонячних опіків.

Він краде фрукти з дерев та їсть цей вибух соків і цукрів. Пробує вкрасти курку, але та надто прудка, і він падає обличчям на землю.

Він іде п'ять годин, не побачивши жодного автомобіля, жодного велосипеда, жодного іншого села.

З людей він зустрів лише двох фермерів, чиї штани були засукані до колін, голови прикриті широкими брилями; вони вели на поле трьох важконогих буйволів. Фермери витріщали на нього очі, відверто здивовані, можливо, першим побаченим ними іноземцем, але він складає долоні у вітанні й обережно кланяється їм нижче, ніж вони йому, бо це їхня земля, їхні поля, а він — іноземець, що не спитавши дозволу ходить їхніми дорогами.

Він зупиняється невдовзі після півдня — спітнілий, досі голодний, попри вкрадені фрукти, і настільки спраглий, що ризикує залізти в затоплене поле й попити воду, в якій, він не має сумніву, водяться п'явки та змії. Він знає, що мусить виживати з цієї землі, бо не має ресурсів, щоб виживати інакше, а тому перш за все він має припинити боятися цього.

Через годину він продовжує йти, голова болить, але не від алкоголю — хоча невдалий початок подорожі теж давався взнаки — а від спеки та голоду. Через якийсь час він уже не може сказати, чи Сонце рухається навколо Землі, чи він рухається навколо Сонця; не може бути впевненим, що не ходить по колу, йдучи до заходу сонця. І лише коли небо починає оранжевіти та рожевіти на обрії, а бліки з його запалених очей зникли, він приходить до іншого села — кількох будиночків з дахами з сушеного листя на дерев'яній рамі, і тамтешні дорослі дивляться на нього, як на живу примару, а діти зачаровано юрбляться навколо, надто сором'язливі, щоб щось спитати, але надто цікаві, щоб утекти.

До Ремі наближається старий чоловік. Він майже такий самий худий і жилавий, як ціпок, на який спирається: шкіра як кора, волосся як павутиння. Він староста села, але на відміну від свого батька, який був старостою до нього, він зберіг свій розум і знає, що не треба підозріло зиркати на невідоме.

— Хто ти? — питає він. — Ти заблукав?

— Мандрівник, — відповідає Ремі. — Не заблукав, просто броджу.

Ага! Обличчя старости просяяло від розуміння, бо хоч сам він таких людей ніколи не зустрічав, але знав, що іноземці у спекотному кліматі дуже легко божеволіють, а цей бідолашний дурник вочевидь зазнав сильного сонячного удару.

— Ходімо в дім, ходімо в тінь, — наказує він. — Поїж з нами, поїж!

Ремі кориться.

Ремі сидів у тіні та їв рис.

Зняв черевики.

Потер свої пухирі; щоб не роздряпати їх, знов надів черевики.

Знайшов п'явку, що завзято ссала з його гомілки.

Обережно скинув її. Не можна щипати її за спину або надто сильно стискати. Не можна опікати вогнем або сіллю. Ці народні засоби, хоч і традиційні, змушують п'явку відригувати