Читати книгу - "Кохати або помститися"

розмірковував він, відколи в нього налагодилися з дівчиною добрі стосунки. «А як що, раптом, вона не підійде для цього діла?» — так сидячи за столом у своєму кабінеті, та дивлячись на екран монітору, міркував він. «Плани планами, але хто знає, чи витримає все це, що я собі задумав, ця дівчина? З одного боку вона в мене вже майже закохана. І це добре, бо таку буде легше тримати на короткому ланцюжку. А з іншого боку, якщо ці її почуття до мене стануть заважати справі? Честь, совість — для одного це пустий звук. А для когось і ні. Раптом вона з цієї другої групи?» — в голові Ігоря роїлося ціла купа думок. Він думав, та думки, про те, що Тася починає в нього закохуватись, довіряти йому тішили його. Та водночас ці ж самі думки його лякали та приводили у смуток. «А якщо вона не зможе все це розділити в собі? Розділити особисте, тобто почуття до нього та всі ті завдання, які потрібно буде їй для мене виконувати?» — думам він. Її простота, наївність, якась ще дитячість притягувала його самого та він розумів, що він не один такий. Й він сам вже не розумів погано це, чи добре. Все це дуже бентежило його. «Господи, я вже сам не знаю, чого мені потрібно. З одного боку я хочу її вірності, а з іншого — доброї робітниці та чіткої виконавиці моїх планів, яку не будуть бентежити та турбувати моральні аспекти. До чого я дійшов?» — міркував він сам собі. Більш за все його турбувало, а як все це піднести Тасі, під яким «соусом», щоб вона Тася погодилася, та водночас не засумнівалась у його почуттях, та в ньому як у її чоловікові? «Так завдання не з простих, умовити Тасю та ще тримати її при собі, як раз в такому закоханому у нього стані», — вивів він у себе в голові. Саме в цей момент йому зателефонував його друг та діловий партнер Олександр та перервав Ігореві міркування. Ігор почув голос друга та зрадів:

— Добрий вечір! Як справи?

— Привіт! Все добре.

— Знов приборкуєш свою безробітну?

– Її звати Таїсія. А для мене Тася.

— Ого! Навіть так?

— Так, ми вже близькі знайомі.

— Отже приборкання триває?

— Триває. Вже водив її на балет. Треба її окультурювати якось.

— Ну ти скажеш.

— Не смійся. Вона алмаз без огранки. Треба попрацювати.

— Й скільки працюватимеш?

— Час покаже. А поки треба її багато чого навчити.

— Наприклад?

— Ну, вона, навіть, ножем не вміє користуватися.

— Така темна?

— Не смійся. Люди по-різному живуть. Крок за кроком буду її привчати до іншого життя. Дивитимусь, чого її ще треба навчати.

— Мені вже цікаво її побачити?

— Вона не мавпа у зоопарку.

— Не сердься!

— Нічого! А може колись й побачиш. Подивимося.

— Слухай, а як твоя дружина почувається? Вона не здогадується, що в тебе з'явилась така собі іграшка?

— Начебто ні. Але я тут по справах. Чого їй нервувати? І потім, Таїсія — це мій майбутній компроматороб. Це інструмент. Як до інструменту можна ревнувати?

— Друже, ти мій герой! Таке вигадати. Назвати привабливу дівчину інструментом.

— Саме так я її і буду подавати. Дружина навряд, чи здогадається, про що іде мова.

— Супер!

— А як там наші справи?

— Вже краще. Ти поїхав й тут все завертілося. Якось викрутимося з цією екологією. Чи це вперше?

— Не в перше. Але у Європі, знаєш, які до цього прискіпливі. Требо якось зробити, щоб там не дізналися про забруднення грунтових вод. Або дізналися якомога пізніше. А ми поки все владнаємо. Їм потім не буде чого говорити.

— Я теж так думаю. Я постійно дивлюсь дослідження. Зміст мікрокомпонентів у підземних водах нестабільний. Будемо над цим працювати.

— Ну, то бувай!

— Бувай! Гарно попрацювати з компроматоробом!

Сказавши останні слова Олександр дуже гучно засміявся. Так гучно, що у Ігоря аж засвербіло у вусі. Він поклав слухавку та сам трохи засміявся. Але телефон знов задзвонив й посмішка зійшла з обличчя Ігоря. Він узяв слухавку та почув там голос одного зі своїх адвокатів:

— Алло. Доброго вечора Ігор Борисович!

— Доброго вечора!

— Я телефоную, щоб сказати, що тут наші справи трохи зависли.

— Що це значить?

— Думаємо, за що можна ще зачепитися?

— А я вам скажу. Треба чіплятися також за моральні риски. Хто мені дасть гарантію, що з моїм бізнесом більше такого не станеться? Що ці люди, або наступні знов так зі мною не зроблять.

— Так. Я зрозумів вашу думку. Будемо її опрацьовувати.

— Добре. Ми маємо показати в суді нашу позицію. Позицію жертви. Яку обманули та обікрали, використовуючи закони, яких не існує.

— Це цікаво.

— То дійте в цьому напрямку. За що я вам гроші плачу?!

— Зрозумів. Тоді до побачення!

— До побачення.

Ігор видихнув та відчув себе розчарованим. «Десь щастить, а десь навпаки…», — промовив він до себе.

Ще один місяць прибування Тасі в Києві добігав кінця. Життя в новій квартирі було таким легким, таким приємним. Бо жінці приємно, коли голова ні про що не болить. Тобто не треба турбуватися про майбутнє, думати де заробити кошти, що їсти, що приготувати із нічого. А тут з Ігорем кожен день перетворився майже на свято. І от свято мало закінчитися. Ігор ходив наче сам не свій і Тася це вже відчувала на собі. Його хвилювання вже якось механічно передавалося й жінці. В голові Ігоря постійно блукали думки: «Як почати розмову? Як їй сказати, що він вже має їхати назад за кордон?». Тому одного вечора (а він вже перебував у цій квартирі