Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Опинившись на відстані кількох кроків за їхніми спинами, я зі здивуванням зауважив, що один з трьох — білий. Що в нього спільного з індіанцями? Він точно не був їхнім полоненим, це було очевидно. Мабуть, він належав до тих, хто без особливої мети тиняється по савані і приєднується то до червоношкірих, то до білих, залежно від їхніх і своїх розбійницьких планів. Або ж це один з білих мисливців, які, потрапивши в полон, рятують своє життя, одружуючись з індіанкою. Після цього такі полонені стають повноправними членами племені. Але тоді його одяг, який, попри темряву, я добре бачив, мав би виглядати більш по-індіанськи.

Двоє його співрозмовників були вождями, про що свідчило пір’я, яке прикрашало зав’язане вузлом волосся. Отже, біля залізниці зібралися воїни з різних племен або поселень. Я підповз до куща, за яким вони сиділи, старанно ховаючись і прикриваючи долонею очі, щоб їх блиск мене не видав. Я був так близько від них, що міг би дотягнутися до кожного витягнутою рукою. У розмові якраз настала пауза. Вона тривала кілька хвилин, а потім один з вождів запитав мисливця, використовуючи суміш індіанських та англійських слів, якою послуговуються зазвичай у таких випадках:

— Мій білий брат точно знає, що на вогняному коні будуть везти багато золота?

— Точно, — відповів білий.

— А хто сказав білому брату про золото?

— Один з чоловіків, який живе у вогняному коні.

— Золото привезуть із країни вайкурів?

Я знав, що країною вайкурів індіанці називають Каліфорнію.

— Так.

— І це золото віддадуть Великому Білому Батькові з Вашингтона, щоб він зробив з нього долари?

— Так.

— Великий Білий Батько із Вашингтона не повинен отримати золота, навіть на півдолара! Багато воїнів охоронятимуть вогняного коня?

— Цього я не знаю, але навіть якщо їх буде дуже багато, я переконаний, що мій червоношкірий брат разом зі своїми мужніми воїнами всіх переможе.

— Воїни оґлала принесуть додому багато скальпів, і їхні дружини та доньки танцюватимуть від радощів. Скажи мені, чи вершники на вогняному коні матимуть з собою багато речей, потрібних червоношкірим? Ми хочемо забрати в них якомога більше одягу, зброї та вогняної води.

— У них буде з собою все це і ще багато іншого. Але чи віддадуть червоношкірі воїни своєму білому братові те, що він хотів?

— Мій білий брат отримає все золото і срібло, яке везуть на вогняному коні. Нам воно не потрібне, бо в наших горах стільки золотих злитків, як зірок на небі. Ка-Во-Мієн, вождь оґлала, — тут він тицьнув пальцем себе в груди, — одного разу зустрів мудрого й відважного блідолицього, який сказав йому, що золото — це лише смертоносна пилюка, не варта уваги. Її висипав на землю Злий Дух землі, який хотів перетворити людей на грабіжників та вбивць.

— Цей твій блідолиций був великим дурнем. Як його звали?

— Він не був дурнем, а, навпаки, — мудрим і відважним воїном. Одного разу сини оґлала викопали сокиру війни і пішли до берегів Броуд-Фок, щоб зняти скальпи з білих мисливців, які ловили бобрів у індіанських володіннях. Серед тих, хто ставив пастки на бобрів, був один воїн, якого вони всі вважали божевільним, бо він приїхав у прерію лише для того, щоб побачити її, роздивитися рослини і тварин. Але в його голові жила мудрість, а рукам ніколи не бракувало сили, його рушниця завжди була напоготові, а ніж не боявся навіть ведмедя ґрізлі. Цей білий хотів дати мудрість своїм братам, щоб вони могли уникнути помсти червоношкірих, але ніхто не послухав його, всі лише сміялися. Тому їх усіх убили, а їхні скальпи досі прикрашають вігвами оґлала. Мудрий воїн не захотів залишити своїх побратимів у біді і мужньо боровся, але синів оґлала було надто багато, вони збили його з ніг і зв’язали, хоч він стояв непорушно, а вже коли падав, то як дуб у лісі, який ховає під собою все, звалившись від сокири дроворуба. Його взяли в полон і привели в селище оґлала. Вони не вбили його, бо він був мужнім воїном, і багато дівчат із племені захотіли стати його скво і піти з ним у його вігвам. Верховний вождь оґлала Ма-Ті-Ру пропонував йому вігвам своєї доньки або смерть, але блідолиций не захотів любові квітки прерії, він украв коня вождя, зброю й утік. За ним гналися воїни, він багатьох із них відправив у Країну вічного полювання і зумів вирватися.

— Коли це трапилося?

— Відтоді сонце перемогло чотири зими.

— А як його звали?

— Його кулак міцніший за камінь, він може голими руками розтрощити черепи багатьох червоношкірих і навіть білих, тому ми назвали його Вбивчою Рукою.

Малий (у центрі), один із підбурювачів повстання в резервації Пайн Рідж. Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.

Вождь справді розповів про одну з моїх колишніх пригод. Тепер я впізнав його й Ма-Ті-Ру, який сидів поряд, а тоді взяв мене в полон. Оповідач казав правду, але мені здалося, що в його розповіді було вже аж надто багато компліментів мені.

— Вбивча Рука! Звичайно, я знаю його! — вигукнув білий мисливець. — Коли я напав на нього, щоб забрати боброві шкури, він якраз надійно сховався і зірвав усі мої плани. Тоді майже всі мої люди загинули, вдалося врятуватися лише мені і ще двом. Але нічого, я ще поквитаюся з Вбивчою Рукою.

Тепер і я впізнав його. Це був розбійник з банди грабіжників, яка напала на нас на півдні Саскачевана, але дістала таку відсіч, що лише трьом вдалося втекти. На відстані витягнутої руки від мене сидів один з тих негідників, яких слід боятися більше, ніж сотні найбільш диких індіанців, бо в них поєднуються найгірші риси обох рас.