Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

— Не, тепер воно, вже точно, сміятися з тебе не буде, — розігнав він її страхи. — Але знаєш що? Увечері, як вернешся з пасовиська, то відразу вскочиш у цеберко і поплескаєш добряче ногами, як рибка поплаваєш. Коли ходиш, як кізка, то ніжки так само, як вона, замурзаєш. Все, можете вже йти.

І ось Гайді розпочала свій веселий підйом нагору, на пасовисько. Вітер за ніч порозганяв всі хмаринки, небо у височині стало на всю свою просторінь темно синього кольору, а просто посередині на ньому вилискувало сонечко, щедро зігріваючи полонину. У шовковисто-смарагдовій травичці, весело всміхаючись синіми та жовтими барвами простягали до сонця свої чашечки польові квіти. Гайді гасала полониною від одного місця, встеленого гарненьким червоним первоцвітом, до іншого — аж синього від терлича, або до золотистого з ніжними листочками рокитника. І кожен раз голосно скрикувала від радості. У захваті від цього буйства кольорів та запахів дівчинка забула навіть про кізок та Петруся. З кожної місцинки вона рвала цілі оберемки квітів, які складала собі у фартушок. Мала вирішила всю цю красу принести до себе на горище та розкласти навкруги у сіні. Щоб було красиво так само, як і на вигоні.

А от Петрусеві-козопасу було не до радості. Сьогодні йому довелося тільки й встигати, що головою крутити й стріляти своїми круглими очиськами то туди, то сюди, до чого він зовсім не був звичним. Та що там за малою пильнувати: кози, подивившись на Гайді, і собі почали вибрикувати по пасовиську. Пастушок свистів, кричав — робив усе, лиш би тварини трималися гуртом в отарі.

— Ну куди знову поділася? Гайді! — зі злістю зойкнув пастушок.

— Я тута, — пролунало позаду нього.

Але Петрусь ніяк не міг визначити, звідки долинув її голос, бо Гайді присіла за горбочком, який густо заріс запашними квітами! Повітря там було сповнене таким ароматом, якого вона ще ніколи не нюхала. Дівчинка всілася просто посеред квітів і дихала на повні груди.

— Іди сюди! — гукнув Петрусь знову. — Ти не маєш зі скелі падати, Вуй заборонив.

— А де скелі? — здивувалася Гайді, проте не зрушилася з місця, бо з кожним подихом вітру її огортав солодкий запах квітів.

— Скелі високо, дуже високо, послухай, йди сюди, нам ще підніматися і підніматися, а там, на найвищій скелі, сидить хижий ворон, каркає грізно і зараз тебе побачить.

Такий аргумент виявився найбільш переконливим, бо Гайді зірвалася з місця і стрімголов, з фартушком повним квіток, побігла до Петруся.

— Послухай, — сказав пастушок, коли вони продовжили спинання, — не рви більше квіток, а то там навічно залишишся, крім того, як всі квітки сьогодні позриваєш, то на завтра більше не залишиться.

Остання пересторога справила на Гайді враження, та й місця у фартушку було мало… А завтра знову можна буде набрати, подумала вона собі. Дівчинка покірно піднімалася далі з Петрусем, і кози теж дріботіли справно, не спиняючись, угору. Вони ще здалеку відчували запах смачних трав з високогірної полонини.

Пасовисько, де Петрусь цілий день пас своїх кіз, лежало в підніжжі високої скелі, яка знизу заросла ялинами та чагарником, але чим далі у стрімку височінь — рослин ставало все менше, а гола вершина, що підпирала небо, сіріла похмурим каменюччям. Із однієї сторони полонина різко обривалася глибокою ущелиною, тож дідусь мав слушність, коли попереджав про небезпеку. Коли діти з отарою дісталися нарешті пасовища, Петрусь зняв із плеча торбинку й дбайливо поклав її у заглибину в ґрунті. Він знав, що кожної миті може налетіти вихор і покотити його дорогоцінні статки з гори. Після цього хлопчик розлігся на шовковій травичці пасовиська, бо мусив відпочити від втомливого сходження.

Тим часом Гайді акуратно загорнула квіти у фартушок, який зняла і поклала у заглибину до торбинки з харчами. Після цього вона всілася коло Петруся та почала розглядатися навкруги.

Глибоко внизу лежала долина, освітлена променями вранішнього сонця. Перед дівчинкою розкинулися широчезні снігові поля, які частково вкривали гірське пасмо. Над ним впиралася у небо велетенська скеля, а по її боках стриміли шпичаками скелі-вежі, які серйозно та похмуро втупилися у маленьку Гайді внизу. Дитина сиділа тихенько, як мишка, і тільки крутила голівкою в різні боки, все розглядаючи. А навколо зависла мертва тиша, і лише ледь-ледь бринів у ніжних келишках синіх дзвіночків та золотистих рокитників вітерець, легенько та привітно колихаючи їх на тонесеньких стебельцях. Петрусь від переживань задрімав у тій тиші, а кози розбрелися чагарниками. Гайді зробилося так добре на душі, як ніколи досі. Вона насолоджувалася сонячними променями, свіжим повітрям, ніжним ароматом квітів. Дівчинка вже нічого більше не хотіла: лиш би все так і залишалося — без змін. Пройшов деякий час і Гайді, розглядаючи одну гору за іншою, почала вже розпізнавати їх, ніби вони мали тепер кожна своє, і вже зовсім не зле, а приязне обличчя, ніби вони стали їй добрими друзями.

Зненацька тиша урвалася голосним та пронизливим пташиним зойком впереміш із клекотанням. Звук лунав з неба, і коли Гайді глянула угору, то побачила там такого великого птаха, якого ще ніколи не бачила. Птах, розмахуючи широченними крилами, голосно скрикуючи, кружляв над Гайді.

— Петре, Петре, прокинься! — гукнула вона, — глянь, хижий птах, он там, у небі!

Петрусь, прокинувшись від оклику, піднявся і подивився догори, куди вказувала Гайді. Птах продовжував кружляти, чим раз вище і вище занурюючись в небесну синяву, аж доки не зник з виду за сірою вершиною.

— Куди він полетів? — запитала Гайді, яка весь цей час пильно стежила за польотом орла.

— Додому, до свого гнізда, — відповів Петрусь.

— То в нього дім високо у горах? Як це гарно високо в горах жити! А чого він так скрикує?