Читати книгу - "Повідомлення Броуді"

Кілька місяців тільки про це й говорили. Злочини тоді вчинялися рідко; згадай, скільки розмов було про справу Мелени, Кампани і Сильєтеро. Єдиною людиною в Буенос-Айресі, яка й бровою не повела, була тітка Флорентина. Із баб’ячою впертістю вона повторювала:

— Я◦вам казала, що Хуан не потерпить, аби цей ґрінґо залишив нас без даху над головою.

Одного дня лило як з відра. Я◦не міг піти до школи, тому став нипати по хаті. Піднявся у мансарду. Тітка сиділа там, склавши руки; відчувалося, що вона навіть не думає. В кімнаті пахло вогкістю. В одному кутку стояло залізне ліжко, де на одному бильці висіла вервиця; в іншому — дерев’яна скриня з одягом. На одній з побілених стін висів образ Божої Матері. На нічному столику стояв підсвічник.

Не підводячи очей, моя тітка сказала:

— Я◦знаю, що тебе сюди привело. Тебе прислала мати. Вона ніяк не зрозуміє, що це Хуан врятував нас.

— Хуан? — спромігся я на слово. — Хуан помер понад десять років тому.

— Хуан тут, — сказала тітка. — Хочеш його побачити?

Вона висунула шухляду столика і вийняла кинджал.

І з ніжністю продовжила:

— Ось він. Я◦знала, що він ніколи мене не покине. Світ не бачив такого, як він, чоловіка. Він не дав тому ґрінґо навіть писнути.

Лише тоді я зрозумів. Ця бідна безрозсудна жінка вбила Лучессі. Спонукувана ненавистю, безумством і, можливо, любов’ю — хтозна? — вона вислизнула через вікно, яке дивиться на південь, у глупу ніч проминула вулицю за вулицею, врешті натрапила на дім і цими великими кістлявими руками всадила тесак. Той тесак був Мураньєю, померлим, якого вона продовжувала шалено любити.

Я◦так і не дізнався, чи звірила вона цю історію моїй матері. Незадовго перед нашим виселенням вона померла».

Тут закінчується розповідь Трапані, з яким я уже не стрічався. В історії цієї жінки, яка залишилась сама і плутає свого чоловіка, свого тигра, з тією жорстокою річчю, яку він їй лишив, знаряддям його діянь, мені неясно бачиться символ багатьох символів. Хуан Муранья був чоловіком, який топтав знайомі мені вулиці, звідав те, що знають чоловіки, спізнав смак смерті, відтак став ножем, тепер — пам’яттю про ніж, а завтра стане забуттям, яке є спільним для всіх.

14 січня 1941 року Марії Хустіні Рубіо де Хавреґі виповнювалося сто років. Вона була єдиною дитиною борців за незалежність, котра ще залишалася живою.

Її батько, полковник Маріано Рубіо, був тим, кого без непоштивості можна назвати дрібним героєм. Народжений у парафії Мерсед, син провінційних поміщиків-скотарів, він дістав чин офіцера-прапороносця в Армії Анд, ратоборствував при Чакабуко, у програній битві при Канча-Райяда, в Майпу, а через два роки — в Арекіпі. Розповідають, що напередодні того бою Хосе де Олаваррія і він обмінялися шпагами. На початку квітня 23 року відбулася знаменита битва при Серро-Альто, яку, позаяк велася вона в долині, зазвичай називають також битвою при Серро-Бермехо. Венесуельці, завжди заздрі на нашу славу, приписують цю перемогу генералові Сімону Болівару, та безсторонній спостерігач, аргентинський історик, не дає ввести себе в оману і дуже добре знає, що лаври належать полковнику Маріано Рубіо. Це він на чолі полку колумбійських гусарів вирішив непевний герць шабель і списів, який став підготовкою до не менш відомого бою при Аякучо, в якому він також бився. Там його було поранено. У 27 році він проявив відвагу у битві при Ітусайнґо під безпосереднім командуванням Альвеара. Попри те, що доводився ріднею Росасу, він був людиною Лавальє і змусив тікати повстанців у бою, який він завжди називав січею. Коли їх розбили унітаристи, він емігрував у Східну Республіку Уруґвай, де одружився. Під час Великої війни він помер у Монтевідео, місті, взятому в облогу білими Орібе. Йому мало сповнитися сорок чотири роки, а це вже майже старість. Він був другом Флоренсіо Варели. Цілком імовірно, що викладачі Військового училища зрізали◦би його; він проходив тільки битви, але жодного іспиту. Залишив двох дочок, і нас цікавить молодша з них, Марія Хустіна.

Наприкінці 53 року вдова полковника з дочками осіла в Буенос-Айресі. Сільський маєток, конфіскований тираном, їм не повернули, але в родині довго пам’ятали про ці втрачені ліги, яких вони ніколи не бачили. У сімнадцятирічному віці Марія Хустіна вийшла заміж за доктора Бернардо Хавреґі, який, попри те, що був цивільним чоловіком, бився під Павоном і під Сепедою і помер виконуючи свій професійний обов’язок, під час епідемії жовтої лихоманки. Він залишив сина і двох дочок; Маріано, первісток, був податковим інспектором і вчащав до Національної бібліотеки та архіву, спонукуваний задумом написати вичерпну біографію героя, якої він так і не закінчив, а може, ніколи й не починав. Старша дочка, Марія Ельвіра, вийшла за свого кузена, такого собі Сааведру, службовця міністерства фінансів; а Хулія — за пана Молінарі, який попри своє італійське прізвище був викладачем латини і напрочуд освіченою людиною. Я◦не згадуватиму внуків і правнуків; достатньо, аби мій читач уявив собі порядну і зубожілу родину, очолювану епічною тінню і донькою, що народилася у вигнанні.

Вони скромно жили у Палермо, неподалік від церкви Святої Діви Гваделупської, де, як ще пам’ятав Маріано, він бачив з трамвая компанії «Ля Ґран Насіональ» лагуну, яка підходила до купки халуп з нетинькованої цегли, однак не з цинкової бляхи; вчорашня бідність була не такою бідною, як та, яку нам зараз підносить промисловість. Багацькі статки тоді також були меншими.

Родина Рубіо мешкала над галантерейною крамницею. Бічні сходи були вузькими; праворуч містилася крита галерея, що тяглася з одного боку темного передпокою, де стояв вішак і кілька стільців. За передпокоєм була вітальничка з м’якими меблями, а за вітальничкою — їдальня з меблями з червоного дерева і сервантом. Залізні жалюзі, завжди опущені через страх перед спекою, пропускали приглушене світло. Пригадую запах схоронених речей. У глибині були спальні, ванна кімната, закамарок