Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

Він поглянув на мене так, як дивляться на великого павука, котрий зненацька впав на голову.

— Мені не можна хвилюватися, — сказав він тремтячим голосом. — Запитайте про це в нього самого, а мене не тривожте!

— Добре, — сказав я, — це хороша думка. Дякую, лікарю; я так і зроблю!

Він розвернувся і попрямував доріжкою до троянд. Зі спини виглядав іще старішим. Я бачив, як він обірвав засохлу головку троянди з куща, та помітив, що рука його тремтить. Боюся, що я зіпсував йому пополудневий відпочинок.

Маленька, схожа на пташку жінка стояла тепер на ґанку і дивилася на мене з надією. Але коли я підійшов, вдала, що не помітила мене.

— Боюся, що забрав у лікаря надто багато часу, — мовив я, знову здіймаючи капелюха, — бо він стверджує, що цінує кожну хвилину. Чи п’ять доларів буде достатньо за клопоти?

Її втомлені очі просвітліли. Худе обличчя просяяло.

— Ви дуже люб’язні, — сказала вона і нишком глянула на старого, котрий схилився над черговим кущем, й звідти виднілася лише його панама.

Я вклав банкноту їй в руку. Вона швидко — з проворністю ящірки, котра полює на комаху — схопила її і сховала. В мене виникла підозра, що чоловік у дальньому кінці саду й не побачить її. Але принаймні я не цілковито зіпсував його пообідній час.

Я рвучко розчахнув двері контори й увійшов. Джек Керман дрімав у кріслі біля вікна. Пола сиділа за моїм столом, упорядковуючи картотеку, що давала нам змогу тримати руку на пульсі Оркід-Сіті. Завдяки їй ми точно знали, хто є хто в цьому місті — хто тут мешкає у даний момент, хто його полишив, хто з ким одружився тощо. Хоча зазвичай Полі допомагали в цьому аж четверо дівчат, вона наполягала на тому, щоб час од часу переглядати карточки самій.

Проходячи повз Кермана, я начепив на нього свого капелюха, розбудивши сплюха. Пола підвелася, Керман незадоволено щось буркнув, протер очі та позіхнув.

— То як воно — працювати? — поцікавився він. — Чи ти ще не почав?

— Почав, — відповів я і, сівши, потягнувся за сигаретою. Запалив її, потім, відчепивши брудні манжети та жбурнувши їй у кошик для сміття, розпочав розповідь. Я виклав їм усі подробиці — за винятком недовгого побачення зі сестрою Гарні. Опустив цей епізод, знаючи, що Пола такого не схвалить, а Керман надто збудиться.

— Не так багато, — підсумував я, — але достатньо, аби змусити мене думати, що цим варто зайнятися. Можливо, тут і нема нічого такого, а можливо, щось і є. Чим менше ми здійматимемо галасу, тим краще. Поки що нікому нічого не повідомлятимемо.

— Якщо той тип у «доджі» таки переслідував тебе, то, здається, витік інформації вже був, — зазначив Керман.

— Так, але ми не впевнені у цьому. Можливо, типа просто зацікавило моє обличчя. Може, він практикується, щоб стати детективом.

Я простягнув руку до телефону.

— З’єднайте мене з поліцейським управлінням, — сказав телефоністці.

— Ти знаєш номер його машини? — поцікавилася Пола, і карточки в її руках затріпотіли.

— Оце зараз встановлюю її власника, — пояснив я. — З’єднайте мене з лейтенантом Міффліном, — додав, коли безбарвний голос підтвердив, що це управління поліції. У слухавці почулось якесь булькання, а потім упевнений голос Міффліна сказав: «Алло!»

Тім Міффлін був непоганим копом, і час од часу ми з ним співпрацювали. Я завжди, коли міг, допомагав йому, і він мені платив тим самим. Міффлін покладався на мою інтуїцію на перегонах і ставив на ту конячину, яку я йому радив, тож йому часто таланило та вдавалося заробити зайву копійчину.

— Це Меллой. Як справи, Тіме?

— Тобі що до того? — гаркнув він. — Тебе ж насправді ніколи не цікавили мої справи і навряд чи колись цікавитимуть. Чого тобі цього разу?

— Мені треба з’ясувати, кому належить оливкового кольору «додж» із номером ОР-3345.

— Те, як ти використовуєш поліцейське управління заради власного збагачення, мене просто вражає, — в’їдливо сказав Тім. — Якби Брендон дізнався, що за послуги я тобі надаю, він дав би мені добрячого прочухана.

— Ну, я йому цього не скажу, а ти як знаєш, — зіронізував я і посміхнувся. — Іще одне стосовно фінансів: якщо хочеш трохи заробити, заклади сорочку, але постав на конячку «Кисличка». Завтра в забігові о четвертій тридцять вона виграє.

— Ти серйозно кажеш про сорочку?

— Авжеж. Можеш продати будинок; віддати в заставу дружину; зламати Брендонів сейф — та будь що! Бо ти отримаєш прибуток з розрахунку два до шести. Цю кобилку ніщо не зупинить — хіба б її підстрелили.

— Можливо, хтось так і зробить, — сказав Міффлін, який завжди був занадто обережний. — Але якщо вже ти радиш...

— Це — найбезпечніша ставка у твоєму житті. То як щодо номера авто?

— Так, звісно! Не клади слухавку! Через десять секунд я тобі все скажу.

Чекаючи, я зауважив, що Джек Керман діловито крутить диск іншого телефону.

— Що це ти робиш? — поцікавився я.

— Зв’язуюся зі своїм букмекером. «Кисличка» звучить справді непогано.

— Облиш. Я просто переповідаю