Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

Коршунов зажмурився, боячись побачити, як крило розчиняє пташині лапки і як злітає з пронизливим криком безнога чайка. Та була тиша. Коли він розплющив очі, пташка продовжувала діловито нишпорити у водоростях, добувала і жадібно ковтала якихось молюсків.

Радість охопила Коршунова, і на подив репортерів, що під’їжджали, автор об’єкта “305”, який став за одну ніч знаменитим, всупереч всім правилам радіотелефонних переговорів крикнув у мікрофон портативної рації тріумфуючим голосом:

— “305”-й не снідає чайками! — і, повертаючись до телерепортерів, заспівав щось аж надто вже несвітське як для відомого вченого:

Тепер не боїться,

Тепер не боїться

І страусенятко

Вилізти з яйця!

Юрій Косенко

ВІСНИК

Легкі брижі вигулюються по річці, сонце, як на картинах примітивістів, прицвяховане в обрамленні хмаринок до бездоганно голубого неба. Пісок-інкубатор вигріває тіла, моторні човни затято мчать в нікуди, пляж минають теплоходи з дачниками, яких жде не діждеться спрагла городина. Благісна безтурботність вихідного дня. Після двох тижнів хвороби та написаних за той час півсотні сторінок вона обдаровувала вмиротворенням, що видавалося майже сенсом буття. На догоду йому подумки пускав ті сторінки корабликами за водою, тішачись своїм дворушництвом, бо недовго тривати нашій розлуці — віддано чекатимуть на мене вдома.

З поблажливим розумінням проводжав поглядом виструнчених молоденьких дівчат. Ніби на хвильку зупинились вони тут — у місті, на пляжі. Все їм довкола — випадкове, і навіть найкращий хлопець поруч — ще не він. А справжнє й доконечне, з приводу чого не доведеться сумніватися й ошукуватись, чекає на них десь-інде. І така впевненість була на юних обличчях, у сміхові, рухах, що, здавалося, будь-яка стане надійною провідницею в незвіданий світ. Лишень зважуйся, годі бездумно гаяти життя — у місті, на пляжі, в сьогодні.

Я зручно вмостився горілиць, замружившись назустріч сонцю, і скоро сам став піском, вітерцем, дзижчанням підвісних моторів і плюскотом хвиль.

Може, чийсь голосний вигук змусив мене очутитися чи застеріг внутрішній голос, аби не спікся з незвички. Кров шугала в скроні, й серце билося прискорено. Звівся на ліктях і озирнувся. Людей побільшало. Одні млоїлися на осонні, інші шукали полегші в затінку дерев, неподалік гурт молоді грав у м’яча, дехто заповзявся біля підобідку, а дітлахи пустували у воді. Свій ранковий супокій пляж переінакшував поволі на опівденну гамірність і трохи подражнював нею. Я скупався й відчув полегкість. Надів білого кашкета, окуляри і влігся на підстілку, щоб зволожилася од мокрого тіла. Вітерець підсушував шкіру, даруючи втіху охолоди, але триватиме вона недовго. Ось так полежати з півгодини, потім ще раз освіжитися в річці — й можна подаватися додому.

Додумалось мені, що надто довго був сам по собі — наодинці з хворобою і списаними сторінками. Ну, а коли чогось надто багато (самотності, роботи, задоволення життям) — мусить йому неодмінно знайтися противага. Чого тепер забагато? Хіба що піску, всміхнувся я собі й подумав про квас. Його можна було випити побіля пляжу. Одначе там він вигрівався під пекучим промінням, тож, скупавшись, подався у глиб прибережного парку, де в павільйоні можна посмакувати з автоматів прохолодним.

Цієї пори було там ще не завізно — кілька спраглих та завсідники по кутках, з тих, котрі тирлуються біля таких закладів з ранку й до закриття.

Кухоль квасу вдовольнив згагу і зрівноважив море піску. Для певності я взяв другий. Поглядав крізь вікна на дерева, зіпрілих людей, які запізніло поспішали до річки, слуху торкалися збаламучені слова з кутків павільйону. І такий туск несподівано опосів мене за тими двома тижнями і списаними сторінками — випадковим пе-реривком у череді заповнених роботою і згаяних без жодного власного рядка днів! Недавнє втішення замиренністю власних почуттів і задоволення собою здалися оманою, що підступно побавилася мною, аби потім, у цьому барі, ніби в насмішку, поставити навпроти отих гультіпаків і подражнити: вони принаймні на щось сподіваються — звідкись мусить ще надатися їм сьогодні якась забава.

Отак стояв я, дедалі більше туманіючи самотністю, яка, зрештою, завжди напосідалася на мене після піднесеного настрою. Щоправда, знайомі напади меланхолії тепер не завдавали такої розпуки як в юності, коли й саме життя видавалося немилим.

— Можна присусідитися?

Скинув на нього оком і несамохіть озирнувся: два столики за мною були вільні. Знизав плечима й присьорбував свій квас. Він великими ковтками майже спорожнив кухоль, потім взявся смакувати солодкою соломкою. Краєм ока розглядав його, зважуючи, чи не піти одразу. Одначе не скидався на горопах, котрі в хмільному зворушенні повіряють першому зустрічному премудрощі політики, таємниці жіночої психології та гіркоту власних образ.

Мій сусіда виглядав років на сорок: худорлявий, чорнявий, у білій, в геометричні фігурки, сорочці, вельветових жовтих штанях та сандалях на босу ногу. З кишені сорочки стриміли сонцезахисні окуляри в металевій оправі. Він зробив останній ковток, поставив кухоль, торкнувся залишків соломки і, не завважуючи мене, озирнувся довкола. Сягнув рукою до кишені по дрібняки й попрямував до автомата. Повернувся, потримав, погойдуючи, повний кухоль, відпив і сказав:

— Гарно йде, зовсім інакше, ніж у місті.

— І приємніше, аніж у будень, — докинув я задля ввічливості.

Він дістав сигарети й запропонував:

— Будете?

— Не сваритимуть?

— Скажуть — вийдемо надвір.

За два тижні, доки хворів, не торкався цигарок. Після запаморочливих перших затяжок здалося мені, що все кругом добре і на своєму місці, варто лише бути в цьому переконаним.

Виявилося, мій випадковий знайомий у нашому місті третій рік. Раніше мешкав у невеликому районному центрі. Коли батьки померли, вирішили з дружиною спродати дім і перебратися сюди. Він майже натякав на мету, якій мала прислужитися та переміна, мов спонукаючи мене поцікавитися. І я запитав для годиться, як влаштувався він тут з роботою. “Що ж робота, — відповів, — вона скрізь однакова — хіба що масштаби різняться. Врешті, в цьому й полягав сенс переїзду”.

Можна було подумати, що має на увазі кар’єру, та на обличчі в нього лежала тінь думки про щось інше.

Ще з півгодини ми посиділи на вулиці в затінку дерев. “Приємніше тут дихається, аніж у місті”, — зауважив мій знайомий. Я осміхнувся: власне, ми у місті, на острівці зелені й піску, оточеному водою. Однак це зовсім інше, заперечив. І знову за його словами вчувся мені смисл, відмінний од їхнього реального значення. Згадуючи перегодя нашу зустріч, навіть подумав, що непогана тема для оповідання: про бар’єр слів у прагненні людей до порозуміння.

Минуло місяців