Читати книгу - "Гробниці Атуану"

— Ми з Попе цього року перебирали яблука, і я відклала декілька найкращих. А то були б із них сушениці! Звісно, сушені плоди ліпше зберігаються, але все одно мені їх шкода... Поглянь, які гарненькі, правда ж?

Арха взяла одне яблуко, провела рукою по золотавій оксамитовій шкірочці:

— Так, непогані...

— А які солодкі!.. Візьми, покуштуй! — припрошувала Пенте.

— Та ні, я потім... Бери-но, сама частуйся!

Пенте делікатно вибрала собі найменше яблучко. І з'їла його всмак, не приховуючи задоволення.

— А я б їла хоч і цілісінький день, — зізналася вона, — мені завжди мало. Шкода, що я мушу бути жрицею, а не куховаркою. Я б готувала смачніше, ніж ота стара скнара Натаба, та й чавунці можна було б вилизувати... Послухай, а ти не чула, що сталося з Муніт? Загадали їй якось почистити мідні глеки, в яких тримають трояндову олійку, — такі, знаєш, із вузькими шийками. А Муніт намислила надраїти оту мідь ще й зсередини. Отож, намотала на руку ганчірку, запхала руку в глек, а назад — ані руш! Вона вже й так її смикала, і сяк — нічого не виходить, лише долоня ще дужче набрякла. Отоді-то Муніт зрозуміла, що застрягла по-справжньому. І як заверещить: "Рука! Моя рука!" А Пунті, він зараз уже зовсім глухий, подумав, що почалася пожежа, і собі давай гукати вартовим, щоби вони бігли рятувати послушниць. Уато (він якраз кіз доїв) вибіг із повітки, щоби поглянути, що сталося, і не зачинив за собою двері. Кози вигналися у двір — та ну й собі сновигати під ногами у вартових та дівчат! А Муніт розмахує глеком і верещить, мов навіжена! Такий рейвах учинили, що хоч куди! А тут і Косіль з храму нагодилася та як почала сокотати: "Що сталося?.. Що сталося?.."

Кругле личко дівчини скривилося у глузливій посмішці. Ніби й нічого спільного з крижаною міною Косіль, і все ж зараз Пенте чимось дуже скидалася на неї! Арха від подиву мало не скрикнула.

— Косіль репетує: "Що сталося?.. Що сталося?.." А тоді... тоді руда коза як дасть їй по одному місці!.. — Пенте аж заходилася від веселощів. — А Муніт як торохне козу гле... гле... глеком...

Дівчата вже не стримували сміху.

— А Косіль обернулася до кози і далі своє править: "Що сталося?.. Що сталося?.." — кінець розповіді потонув у реготі.

Вгамувавши сміх, Пенте витерла очі й узялася за друге яблуко.

Арсі було весело з Пенте. Дивлячись на подругу, вона спитала:

— Слухай, Пенте, а як ти потрапила на Атуан?

— Я була шостою дочкою в сім'ї, і батьки просто не змогли б виростити нас усіх і видати заміж. Тож семирічною мене віддали до храму Богокороля в Осаві. Але, мабуть, послушниць там було забагато, тому що невдовзі мене переправили сюди. А може, хтось подумав, що з мене вийде неабияка жриця, абощо... Втім, тут вони прорахувалися! — і Пенте, засміявшись, надкусила яблуко.

— То ти не хочеш бути жрицею?

— Авжеж, ні! Та краще б я вийшла заміж за свинопаса і жила з ним у рові! Тільки б не скніти у цьому бабському царстві, де тебе ховають живцем! Та що дарма про це теревенити, коли мене вже висвятили... Тепер нікуди не дінешся. Але хтозна, може, в наступному житті я стану танцівницею в Авабаті! Бо я таки цього варта!

Арха пильно дивилася на подругу своїми темними очима і нічого не розуміла. Їй здалося, що вона вперше бачить Пенте, її свіже, наче яблучко, приємне, життєрадісне обличчя.

— Невже Храм нічого для тебе не значить? — хрипко запитала приголомшена Арха.

Натомість Пенте, завжди покірна й насторожена, зараз не виказувала ані найменшої тривоги.

— Звісно, я знаю, що ти дуже пишаєшся своїми Володарями, — відказала Пенте байдужо. — Зрештою, у цьому є якийсь сенс, бо ти — їхня єдина, особлива жриця. Тебе не просто висвятили, ти народилася для Безіменних! А тепер поглянь на мене! Як я можу благоговіти перед Богокоролем? Хай там що, але він — лише людина, хоч його палац в Авабаті вкритий золотою бляхою і тягнеться на десять миль околясом. Богокоролеві уже за п'ятдесят і він лисий, як коліно, — про це тобі будь-яка статуя скаже! Б'юсь об заклад, що він так само, як і всі люди, підрізає нігті... Звісно, він — Бог. Та що з того? Гадаю, він стане ще божественнішим, коли помре.

Арха не заперечила Пенте, бо вже й сама потай вважала Божественних Королів Карґада самозванцями, фальшивими божками, які привласнили частину слави, що належала справжнім і вічним Силам. Проте Арха не могла в усьому погодитися з подругою. Щось у словах Пенте лякало юну жрицю несподіваністю і новизною. Арха ще не розуміла, наскільки різними бувають люди і як по-різному вони сприймають життя. Вона почувалася так, ніби визирнула у вікно і побачила там зовсім інший світ, де жили люди, для яких боги нічого не важили. Слова Пенте збентежили Арху, тож вона відповіла хоч і приязно, проте так, наче робила подрузі ласку:

— Все це й справді так... Мої Повелителі померли дуже давно, та й людьми вони ніколи не були... Знаєш, Пенте, а я могла б узяти тебе на службу до Гробниць...

Рум'яні щоки Пенте нараз пополотніли.

— Так, — промимрила вона, — але я... Я боюся темряви...

Арха зневажливо пирснула, дізнавшись про те, що її цікавило: Пенте могла не вірити в богів, проте вона, як і всі смертні, була безпорадною перед силами темряви і боялася Безіменних.

— Гаразд, я нічого не вирішуватиму без твоєї згоди, — заспокоїла подругу Арха.

Між ними запала тривала мовчанка.

— Ти стаєш дедалі більше схожою на Тар, — нарешті лагідно озвалася Пенте. — Дякувати долі, що не на Косіль! І чому я не можу бути такою ж сильною, як ти? Тільки й того, що люблю попоїсти...

— Ну, то не церемонься! — підохотила Арха, втішена таким зізнанням, і небавом Пенте вже догризала третє яблуко...

А протягом наступних кількох днів участь у нескінченних священних ритуалах вирвала Арху з її самоти. Спочатку одна коза передчасно привела на світ двійко козенят, яких, згідно зі звичаєм, належало принести в жертву Богобратам. І, певна річ, процесією керувала Верховна Жриця. А потім настав молодик, і вона мусила відправляти обряди пітьми. Надихавшись п'янкого аромату