Читати книгу - "Поза межами болю"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Бояні,— крикнув Добровський,— твої уста дуже посиніли. Обійми кріпко найкращу принцесу і цілуй її рожеві уста голосно і пристрасно доти, доки твої безкровні уста не запашать огнем.
Бояні обняв воздух перед собою і цілував міцно, аж ляскіт було чути.
Добровський дивився на нього й говорив більше до себе, ніж до других:
— Чому я нічого не бачу? Невже ж ілюзія не для мене? Хіба ж усе життя не ілюзія? Заздрощі мене беруть...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Добровський скакав, як навіжений.
Пристанув на хвилину і глянув на чорне небо та в недру. На його обличчі боролися біль і гордість чоловіка, що кинений у прірву буття, почуває всю грозу своєї безсильності.
Засміявся глумно й закликав:
— Хотів би я розбити скам'яніле небо і скинути всіх богів у цю безодню. Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються! Хай би вони самі відчули й пізнали бездонну глибінь людського страждання!
Тоді боги стали б людьми, а люди братами.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кожна тінь старалася наслідувати несамовиті скоки Добровського. Це було тяжко і вдавалось тільки Сабові, котрий після Добровського мав ще найбільшу силу. Але на короткий час інстинкт життя показався так могутнім, що всі скакали з однаковим розмахом.
Мов сонні марева, що душать сплячого й виривають із його грудей крик жаху, так виглядали їх обличчя під час танцю.
Серед тих облич, подібних до обличчя смерті, лиш очі мерехтіли дивним огнем і безмежним бажанням життя.
Слабий усміх тих очей і їх огонь із-за того, що танець збуджував надію до життя, становили тим яскравіше противенство до завмираючого лиця.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сабо почав із ознаками злобної нетерплячки дивитися на своїх товаришів.
Глянув на мене.
Здавалося мені, що його очі так і питали:
— Коли ж уже... один із нас...?
Доки будемо чекати?
В першій хвилині я мав вражіння, що не мій товариш глядить на мене, а смерть.
Я хотів крикнути, як кричить кожна людина, котру мучить чорна мара, але схаменувся й запанував над собою.
— Ти думаєш,— казав я до нього,— що я не зумію так гуляти, як ти? Ось поглянь!
Я став скакати так само, як він.
А щоб дати ще більший доказ, яка в мене сила й бадьорість, хоча смертельна втома й жах мене мучили, я тремтячим, завмерлим голосом заспівав веселу народну пісню.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сабо відвернувся від мене і став тепер скакати все напроти Боянія та дивився йому вперто й визиваюче в очі.
Ледве живий Бояні, який ще слабо переступав з ноги на ногу, все спускав очі, бо за кожним разом, як поглянув на Саба, смертельне тремтіння проймало його.
Але й зі спущеними очима чув він у своїй слабій свідомості, як погляд Саба клався кам'яною плитою на ціле його тіло й забирав йому останки сили.
Вкінці Бояні зважився спитати його слабим голосом:
— Чому так дивишся па мене, як сатана?
Сабо не обізвався, тільки більше вп'ялив у нього свої убивчі очі.
Боянія опанувала тепер лиш одна думка: хай нагло, в одну мить, мов блискавиця, щось ударить і раз на все загасить у нім усяке почуття болю, боязні й терпіння.
Він задивився на наймогутнішу гору і тремтить, мов блудний огник серед пітьми та шепоче:
— Хай упаде... роздавить... кінець... супокій...
Раз у раз повторює ті слова.
Нараз йому здається, що могутня гора розгортає чорні хмари й суне просто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поза межами болю», після закриття браузера.