read-books.club » Бойовики » Кров кажана 📚 - Українською

Читати книгу - "Кров кажана"

226
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Кров кажана" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: Бойовики / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 9 10 11 ... 59
Перейти на сторінку:
огинався біля каміна, та я стомилась від власної чемности.

— Свої версії будуйте без мене, — сказала я. — Це ваша робота. А тут горе, та й годі.

— Справді… Пробачте.

Притула був такий спантеличений, що, вийшовши з веранди, витер об припоріжний килимок ноги, ніби ще тільки збирався зайти у дім. На нього навіть Трезор не загавкав.

Сів у свій драний «москвичик» — і за ним тільки знялася хмарка чорного диму.

Я зайшла в дім, коли в холі вже розривався телефон.

— Добридень, Серафимо.

— День поганий, — сказала я. — Мені не до жартів, Сергію, — чомусь вихопилося його мирське ім’я.

— Щось сталося?

— Сталось. — І я сказала йому про нещастя.

Вражений, він довго мовчав.

— Я можу чимось допомогти?

— Поки що ні. Дякую.

Я чомусь знов згадала вужа, якого вчора принесла з лісу.

— Тримайся, — мовив отець Серафим. — Можливо, це якесь непорозуміння. Може, він живий, і це лише злий жарт. Дай, Боже, щоб так і було. Я молитимуся за нього як за живого. І за тебе також…

— Дякую.

— Ти теж помолися на ніч. Прочитай вечірню молитву.

— Я знаю тільки «Отче наш».

— Тоді повторюй за мною… Господи Боже наш…

— Господи Боже наш, — покірно і щиро читала я за ним вечірню молитву, — все, в чому я згрішила в цей день, — словом, ділом, помислом, Ти, як милостивий і людино любний, прости мені; мирний і супокійний сон дай мені; пошли Ангела Твойого Хранителя, що захищає та обері гає мене від усякого лиха. Ти — Хранитель душі і тіла мого; і я посилаю славу Тобі, Отцю і Синові і Святому Духу, нині і вічно, і повсякчас.

— Амінь.

— Амінь, — прошепотіла я і поволі поклала слухавку, в якій ще бринів його голос.

Однак тієї ночі Хранитель душі і тіла мого не послав мені спокійного сну. До жалобного настрою додалося примхливе почуття сумніву: чому вони всі заспокоюють мене, що лиха могло не статися? Адже все так очевидно: до берега прибило порожній човен, у якому темної вітряної ночі рибалка виплив на річку. А вони ніби змовились.

Окрім слідчого Притули та отця Серафима, навіть Іванько стояв на своєму. Коли я покликала його вечеряти (карлик так і не полишав берега), він сказав, що сам варитиме юшку біля річки і виглядатиме Нестора… Баба з воза, роздра товано подумала я. Якби ще й Трезора навчити варити собі юшку.

Ну, хай би вже цей провінційний опер Притула будував свої недолугі версії, йому не диво, а ці й собі туди ж. Утім, до Притули я також була упереджена. Бо коли і в наступні два дні підсилена команда водолазів кілька разів прочесала всю акваторію навпроти нашого будинку і не знайшла тіла, його запитання вже не видавалися такими безглуздими, а мій сумнів — примарним. Хоч, може, й навпаки — тепер він, цей сумнів, і був моєю постійною примарою.

— Можливо, тіло віднесла підводна течія, — казав Притула. — Тоді залишається чекати, поки воно спливе саме і хтось випадково на нього натрапить. Але й чекати просто так ми не маємо права. Скажіть, будь ласка, Анаста сіє Михайлівно, ви подумали над тим, про що я вас просив?

Ми знов сиділи з ним у холі, і Притула так само з цікавістю розглядав купку попелу в каміні, приглядався до металевої коцюбки, наче сподівався закмітити на ній сліди крови.

— Так, — сказала я йому на догоду. — Але нічого особливого пригадати не можу.

— Тоді давайте перейдемо до традиційних запитань. Чи були у вашого чоловіка вороги? Аж такі, щоб одважитись…

— Вороги, суперники, коханки… так? — зіронізувала я. — Хочете погрябатися в чужому лайні? Вам це подобається?

— Якраз у лайні найчастіше й сховані всі розгадки, — задоволено сказав він, ніскілечки не ображаючись. — І то в прямому розумінні цього слова, Анастасіє Михайлівно.

Я бридливо поморщилась.

— Так так, у  л а й н і, — він з такою насолодою повторив це слово, затримуючи його на язиці, наче переді мною сидів не старший уповноважений карного розшуку, а жук гнойо вик. — Хочете приклад?

Я стенула плечима, але Притула сприйняв це як згоду.

— Будь ласка. Нещодавно в одного нашого фермера вкрали найкращого барана. Та ви його, мабуть, знаєте…

— Кого — барана?

— Та ні, фермера, звичайно, — він чи пропустив шпильку між вух, чи пробачив як мою недоумкуватість.

— Звідки ж мені його знати?

— Його господарство тут від вас недалеко, відразу за лісом. А баранця… баранця вже немає. Пішов, як той казав, на шашлик. Так от, коли фермер звернувся до нас, щоб знайшли злодіїв…

— Хіба карний розшук займається баранами? — здивувалась я. — Іноді… — нарешті знітився Притула. — Тоді я відразу гайнув до лісу. Барана, певна річ, живим не застав, ну, і злодіїв уже й слід прохолов. Тобто багаття вже вичахло, але бачу з кісток, що таки ж барана тут засмажили. — Він знов подивився на попіл в каміні, наче підозрював, що й там можуть бути пригрябані баранячі кісточки. — Ага, думаю, раз їли пили, то й наслідили… — І ви знайшли там недопалок від сиґарети, а по ньому й самого злодія? — здогадалася я.

— Е е е, ні, Анастасіє Михайлівно, — від утіхи він знов ледь не потер долоньками. — То тільки в кінах злочинців ловлять через недокурки та загублені ґудзики. А в житті все інакше, в житті треба порпатися, як ви кажете, в лайні.

Тож я обстежив там усю місцевість, заглянув під кожен кущик, і на тобі, маєш — воно, стерво, нажерлося свіжини і, звісно ж, купу, пробачте, наклало. А біля купи, як і годи ться, ще й папірець лежить — підтерлося, значить.

Я знов зморщила носа, але цікавість таки взяла гору: — І що?

— А що, інший погидував би, звичайно, ті, що збирають недокурки й ґудзики, обминули б десятою дорогою, а я — ні. Ну, туалетного паперу там же не було, дістало з кишені, що під руку втрапило… Придивляюся ближче, а там щось пописано. Тут уже гріх, як той казав, не розгорнути й не прочитати. І знаєте, що то було? Ніколи не вгадаєте.

Квитанція з ательє по ремонту взуття. А на ній і прізвище, і домашня адреса злодюги, і не треба тобі ніяких відбитків пальців.

Його очиці світилися втіхою, кирпатий ніс задерся ще дужче і нагадував дводірчатого ґудзика — речовий доказ професійної самовпевнености. Та раптом, зустрівшись із його поглядом, я майже фізично відчула, як мене кольнули два шильця, що загострилися на самісінькому споді його водявих очей.

Він, цей колький погляд, якось зовсім не приставав до

1 ... 9 10 11 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кров кажана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кров кажана"