Читати книгу - "Республіка Шкід"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хлопці, — дуже гучно пролунав його голос. — Хлопці, на педагогічній раді ми щойно розібрали ваш вчинок. Вчинок поганий, негідний, мерзенний. Це — вчинок, за який треба вигнати вас усіх до одного, перевести в лавру, в реформаторіум. У лавру, в реформаторіум! — повторив Вікмиксор, і голови шкідців опустилися ще нижче. — Але ми не стали розв'язувати це питання так просто й легко. Ми довго обговорювали його і розбирали, довго зважували вашу провину і вже після всього вирішили. Ми вирішили…
У шкідців перехопило дух. Настала така важка тиша, що, здавалося, впади на підлогу сірник, він зчинив би гуркіт. Томлива пауза тягнулася нестерпно довго, поки голос завідуючого не обірвав її:
— І ми вирішили, ми вирішили… не карати вас зовсім…
Хвилину висіла страшенна тиша. Потім прорвалася.
— Вікторе Миколайовичу! Спасибі!..
— Невже, Вікторе Миколайовичу?
— Спасибі. Більше ніколи цього не буде.
— Не буде. Спасибі.
Хлопці обступили завідуючого, який відразу став таким хорошим, схожим на батька. А він стояв, усміхався, гладив рукою похилені голови.
Хтось схлипнув під напливом почуттів, хтось повторив це хлипання, і враз усі заплакали.
Янкель кріпився, але зненацька відчув, як сльози мимоволі побігли з очей, і дивно — зовсім не було соромно за ці сльози, а навпаки, стало легко, ніби разом з ними зникав десь увесь тягар покарання.
Вікмиксор мовчав.
Гришкові раптом захотілося показати своє обличчя завідуючому, показати, що воно в сльозах і що сльози ці справжні, як справжнє каяття.
У пориві він задер голову і ще більше розчулився.
Вікмиксор — гроза шкідців, Вікмиксор — суворий завідуючий школою — теж плакав, як і він, Янкель, шкідець…
Так просто й несподівано закінчилася справа про тютюн японський — перша серйозна справа в історії республіки Шкід…
МАЛЕНЬКА ЛЮДИНА З-ПІД СМОЛЬНОГО
Маленька людина. — На Канонерський острів. — Шкіда купається. — Гутен таг, камераден. — Бісквіт із Гамбурга. — Ідея Вікмиксора. — Гімн республіки Шкід.
У дефективної республіки Шкід з'явився шеф — портові робітники.
Торгпорт спочатку допоміг грошима, на які купили підручники і деякі продукти, потім портовики привезли дров, а коли настало літо, дали дитбудинкові Канонерський острів і територію порту для екскурсій та прогулянок.
Прогулянки туди для Шкіди були святом. Збиралися зранку і проводили в порту цілий день, і тільки пізно ввечері, задоволені, але стомлені, поверталися під склепіння старого будинку на Петергофському проспекті.
Звичайно, підготовка до подорожі на острів поглинала всю увагу шкідців. Вони бігали, метушилися, одні забирали з гардеробної пальто, другі впаковували кошики з їством, треті метушилися просто так, бо на місці не сиділося.
Тож не дивно, що одної неділі, коли Шкіда рихтувалася до чергового походу в порт, хлопці зовсім не помітили, як хтозна-звідки несподівано появилася маленька дитяча постать у сірому, досить потертому пальтечку і шапочці, схожій на млинець.
Він — цей маленький, непомітний чоловічок — здивовано поглядав на метушню і шморгав носом. Потім, щоб не заштовхали, прихилився до груби та й завмер у куточку, придивляючись до тих, що метушилися навколо.
Тим часом хлопці вишикувалися по двоє і ждали команди виходити на вулицю.
Вікмиксор востаннє обійшов ряди і тільки тоді помітив маленьку постать, що притулилася в куточку.
— Ага, Єонін, іди-но сюди. Стань у задні ряди. Хлопці, це новий вихованець, — звернувся він до вишикуваної Шкіди, показуючи на новачка.
Хлопці подивилися на нього й одразу забули про його існування.
Школа рушила.
Вийшли на вулицю, по-недільному веселу, пожвавлену. З усіх боків, як горобці, цвірінькали торговки насінням, блищали нагріті сонцем панелі. До порту було далеченько, але бадьоро настроєні шкідці йшли швидко, і незабаром перед ними заскрипіли й розчинилися високі сипі ворота Торгового порту.
Одразу повіяло прохолодою і простором. Попереду блищала вода Морського каналу, якась особлива, бурхливіша, вкрита більшими хвилями, ніж вода Обводного або Фонтанки.
Незважаючи на неділю, порт працював. Біля присадкуватих, широких, мов кити, пакгаузів метушилися вантажники, звалюючи мішки з зерном. Від руху вітру тонкий шар пороху безупинно сріблився в повітрі.
Далі, впритул до берега, стояв німецький пароплав, який прибув з паровозами.
Шкідці спробували прочитати назву, але вона була довга, насилу розібрали — «Гамбургер Обербюргермейстер».
— Ну й слівце. Язик поламаєш, — здивувався Мамочка, учень, який нещодавно прийшов до Шкіди.
Мамочка — це було його прізвисько, а прозвали його так за постійну приповідку: «Ой мамочки мої».
«Ой мамочки» поступово перетворилося на Мамочку і так залишилося за ним.
Мамочка був одноокий. Друге око йому вибили в бійці, тому він завжди носив на обличчі чорну пов'язку.
Незважаючи на свою ваду, Мамочка, виявилося, був дуже задирливий і моторний хлопець, і його скоро полюбили:
Ось і тепер Мамочка не стерпів, щоб не показати язика німецькому матросові, який стояв на палубі.
Той, проте, не образився і, добродушно всміхнувшись, крикнув йому.
— Драсте, комсомол!
— Ого! Холера! По-нашому розмовляє, — здивувалися хлопці, але зупинятися було ніколи. Всі поспішали на острів, сонце вже нагріло повітря, хотілося купатись.
Швидко пройшли під величезним краном, який скрипів і гудів від натуги, і, вже здалеку оглянувшись, побачили, як гігантська стальна лапа повільно схилилась, ухопила за хребет новенький німецький паровоз і безшумно підняла його в повітря.
У човнах переїхали через канал і заглибились у зелень, — як звичайно, йшли в самий кінець Канонерського, туди, де острів перетворюється на довгу вузьку дамбу.
Спека давалася взнаки. Обличчя хлопців уже блищали від поту, коли нарешті Вікмиксор дозволив зробити привал.
— Ура-а-а! Купатися!
— Купа-а-атися!
Кам'янистий схил одразу вкрився голими тілами. Море, здавалося, ледь дихало, вітру не було, але вода біля берега тривожно хвилювалася.
Звідкілясь накочувалися вали і з шумом обрушувались на каміння.
У воду залазити було важко, бо хвиля швидко викидала купальників на каміння. Та хлопці вже приловчилися.
— Ану, хто розпалює! Починай! — вигукнув Янкель, ляпаючи себе по голих стегнах.
— Розпалюй!
— Дай я. Я розпалю, — вискочив уперед Циган. Став скраю, почекав, поки підійшов крутий вал, і пірнув просто у водяний горб.
За хвилину він уже плив на хвилях, які підкидали його.
Одне за одним зникали у хвилях тіла, щоб через хвилину-дві виринути десь далеко від берега, на мілині.
Янкель залишився останній і вже хотів пірнути, коли це раптом помітив новачка.
— А ти чого не купаєшся?
— Не хочу. Та й не вмію.
— Купатися не вмієш?
— Авжеж.
— Ну й ну, — щиро здивувався Черних. Потім подумав і сказав: — Усе одно роздягайся і лізь, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Республіка Шкід», після закриття браузера.