Читати книгу - "Гонихмарник"

— Слухай, чому б тобі не піти звідси, га?. — роздратовано випалює Аліна. — Не думаю, що я можу тебе вразити чимось, чого ти досі не бачив.

Вона підходить до вікна, щоб зачинити.

— Прикро, мала! Не з тої ноги встала? Може, поп'ємо кави й побалакаємо? Класна хата.

— Не в цьому житті, малий! На сьогодні ти в мої плани не входиш, — й Аліна майже силою виштовхує хлопця зі свого підвіконня. Замикає на всі замки вікно й наглухо зашторює його.

Ранок остаточно зіпсований, як і день, судячи із звуків за стіною. Перевдягається в спортивні шорти, у білу футболу і йде бігати. Біг завжди діє як транквілізатор. Коли виснажуєш до межі тіло, то принаймні на деякий час забуваєш про те, що тебе хвилює чи бентежить. Згодом проблеми, зазвичай, знов-таки вертають, однак це дає змогу не зациклюватися на них і подивитися на ситуацію ніби з боку, не лишень ізсередини. Наразі проблема єдина — в Аліни з'явився настирливий сусід, а точніше — претендент на частину її території. І, здається, не тільки…

Після бігу, коли прийняла душ і поснідала, проблема не здавалася вже такою жахливою. Одне добре — Кажан усім своїм єством витіснив геть нічний жах.

У майстерні ставало спекотно — дах нагрівало сонце. Та Аліна не ризикувала розчиняти вікна. Вистачить на сьогодні сюрпризів. Хтось постукав у двері. Дівчина підійшла й, не запитуючи банально: «Хто там?», розчинила їх. На порозі стояла мама, важко й уривчасто дихаючи, мов після важкої непосильної праці. Голубий шифоновий костюм від там когось (черговий мамин заскок), як завжди, ідеально припасований до її тіла. Бездоганна зачіска, світло-русяве волосся дбайливо зачесане. Й обов'язковий атрибут — босоніжки на високих підборах. Як вона ухитряється з них не падати? Мама дивилася на Аліну через ніжно-коричневі скельця окулярів від Гуччі. Напівморок у загальному коридорі приховує справжній настрій маминих очей.

— Мамо! Ти? — розгублено белькоче Аліна.

— А ти хотіла побачити привида? Тоді вибач! Доброго дня! Зайти можна? — роздратовано кидає жінка.

— Привіт! Звичайно, заходь.

— Це — жах! Ліфт не працює, і майже десятий поверх. Вище — тільки небо та сонце! — вдавано сердито веде Ірина і вмощується на стілець біля письмового столу.

— Ма! Чай будеш? — говорить те, що перше приходить у голову.

— У тебе, крім кави, є чай? — здивовано й дещо саркастично перепитує мати.

— Є, зелений. Будеш? — доволі спокійно відповідає Аліна.

— Буду! — Ірина манірно закочує догори очі. — Боже! Яка тут спека? — Відкриває ніжно-білу сумочку від когось там й витягує малесеньку пляшечку мінералки. Жадібно п'є.

Скільки себе пам'ятає Аліна, мама завжди вдягалася зі смаком, бездоганно. Кожна дрібничка в її гардеробі продумана досконало. «І звідки у вчителя української літератури такий художній смак!?» — Такі кокетливі «реверанси» любив робити мамі тато. Авжеж, це правда! От і зараз. Блакитний костюм витончено підкреслює колір її очей. Біла сумочка, отже, і білі босоніжки й доволі дороге намисто з направду натуральних лілейних перлів і така ж розкіш у вухах. Правда, цей весь ансамбль створював радше приємне враження, аніж відчуття гламурного несмаку. На пальцях, крім обручки, нічого зайвого. Так, у мами суперсмак… Із зовнішніх даних, якими щедро обдарувала маму природа, Аліна отримала у спадок лишень очі та волосся, яке вона «зуміла так нахабно спаскудити» — слова мами. Усе решта від тата… О ні, не все! Ще характер. Аліна тепер це знала — ота криця у натурі мамина.

Дівчина мовчки вмикає чайник, запитуючи себе: «Чому вона прийшла? Завжди я робила перший крок». Потім зазирає на верхню полицю над кухонним столом. Слава Богу, пачка зеленого чаю, завбачливо принесена батьком: «Так, про всяк випадок», на місці. Тато передбачав, очевидячки, такий розвиток подій. Дістає горнята і замислено спостерігає за мамою. Та, напившись досхочу води, скидає з ніг елегантним порухом босоніжки, потім встає зі стільця і прямує до замкненого вікна. З-за стіни чутно шурхотіння і чиїсь басовиті голоси. Мама рвучко розчиняє вікно.

— Ти здуріла, дитино! Така задуха, а ти позамикалася на всі замки. Думаєш, так заховаєшся від світу? Теж мені Сковорода… Чи вирішила зробити з майстерні Діогенову діжку? — не вгаває Ірина.

«Слава Богу, все, як завжди! Нічий пес не здох!» — заспокоюється Аліна.

— Чого ти прийшла, мамо? — спокійно запитує донька, вона ж бо на своїй території. — Ще раз посваритися? Знаю наперед, що ска…

— Ти мене не так зрозуміла, — обриває Аліну на півслові Ірина й ошелешено витріщається на доньку.

Ірина розгублено стоїть біля вікна. Вона знала — важко буде розпочати цю розмову, але не думала, що настільки. Жінка обережно й уважно підбирає слова, знаючи — цю битву вона програла. Та не сьогодні, а коли погодилася на переїзд доньки сюди, в оце Богом забуте місце, з метою виховного моменту. Думала, непутяща донька оговтається, не зможе жити без комфорту, без рідних стін і максимум через тиждень примандрує додому зі сльозами каяття та благання. Минув місяць, а вона не вертала. Ірина знала чоловік тримає з донькою зв'язок. Це добре, мусить бути контроль. Однак не сподівалася, що Василь аж настільки допомагає… Тут направду жити можна. А вчора, коли вона між іншим завела розмову, чи не час блудній дитині повернутись додому, взагалі сказав, що Алінці без них (тобто рідних батьків) набагато ліпше… І що донечка нарешті стала правдивим художником, почавши дійсно писати картини, а не малювати. Правду кажучи, це найбільше збентежило Ірину. До того ж якесь дивне передчуття чогось незворотного, що підстерігає її дитину, не давало спокою. Сни з минулого останнім часом приходили дедалі частіше. Цю ніч не спала і вирішила помиритися з донькою. Врешті-решт її Василь — надто м'яка людина і не все бачить таким, яким воно є насправді. Ірина постійно ним крутила, мов циган сонцем, тепер ось дочка вправно продовжує це робити. Яблуко від яблуні… Можливо, вже не такі пропащі справи в її Алінки? А донька з тихенької домашньої бунтарки перетворилася на справжнісіньку революціонерку. Он і метал у голосі задзвенів.

— Ти мене не так зрозуміла, доню, — повторила примирливо Ірина. — Я сумую за тобою. Розумієш, того разу все так по-дурному склалося і ми не погомоніли, як дорослі люди. Так, визнаю, винна — погарячкувала. Пробач.

Аліна наливає в горнята до заварки окріп, якусь мить здивовано розмірковуючи над почутим. Тоді сідає за кухонний стіл.

— Добре. Давай побалакаємо, як дорослі люди. Вибачення прийнято.

Ірина чемно перетинає кімнату й сідає на краєчок стільця, якось невпевнено… Це ж