Читати книгу - "Записки Кирпатого Мефістофеля"

— Ні, не забув. І з цікавостю подивлюсь, як ви будете це робити. Ні, я це передбачав, ідучи до вас. Це я передбачав.

Він іще декілька разів каже «я це передбачав», хвилюється й озирається, немов тріумфуючи і ждучи, що його зараз почнуть викидати за двері. Мені приходить до голови, що він з'явився власне з цею метою: зробити мені скандал, примусити мене вигнати його, а потім про це благородно репетувати на ціле місто.

— Що вам треба від мене?

— Щоб ви вигнали мене. Прошу! Будь ласка!

Він навіть робить два кроки до стола, де я сиджу. Я бачу, що він формально хвора людина: губи запеклися, очі фосфорично блискають, руки трусяться, ввесь пошарпується якось.

— Виганяти вас нема за що! — кажу я спокійно й холодно. — Я прохаю вас сказати, що вам треба від мене й не забірати мені часу, я дуже занятий.

— Мені треба дати вам зрозуміти, що ви не мали ніякого права, чорт вас забірай, пропонувати мені ту гидоту! Ви по собі судили. І, мабуть, гадали, що всі такі, як ви. Коли б ви мені триста тисяч пропонували, — чуєте, триста тисяч! — то й тоді я вам одповів би таксамо. І ви це самі знали, знали добре, але хотіли поглузувати, помститись за те, що самі зробились паскудником. Можете кликати свого локая! Чуєте? Так, ви паскудник, це я вам отверто кажу. Кличте локая!

— Заспокойтесь, Нечипоренко, і не хвилюйтесь по-дурному. Я не маю ніякого наміру кликати локая. В мене тільки одно прохання: чи не можете ви вилаяти мене швидче, я занятий.

— Я не лаю вас, а серйозно і спокійно кажу вам, що ви паскудник. Бо тільки паскудник може бути такий жорстокий і цинічний. Людина помірає з голоду, колишній товариш, людина, яка шукає чесної роботи, а їй цей товариш, що колись був у революціонерах, цей… мерзотник, пропонує гидоту. І називає це заробітком. Ваш заробіток, це правда, але не мій. Не мій!

Він робить іще крок до стола, грізно трясе шапкою, затисненою в кулаці. Я дивлюсь на його спітніле лице й розумію, що йому треба вилаяти мене, треба викричатись, виявити власне благородство: адже він заслужив це, він одмовився від трьохсот карбованців, а дома десь, справді, помірають із голоду. І тим паче повинен ненавидіти мене, що ці триста карбованців викликали стільки завмерлих потреб, стільки мрій. «Дитинчата», мабуть, не одягнені, голодні, з такими ж блискучими, фосфоричними очима. «Жіночка» кашляє, лежить. А він, маючи в руках триста карбованців, шпурляє їх у пику паскудникові. І я розумію, що треба власне шпурнути, треба зробити позу, наробити галасу, — хоч цим дати собі компенсацію.

Я мовчу й дивлюсь на Нечипоренка. «Тепер він скаже ще щось ефектне, дуже горде, повернеться й вийде».

Він раптом простягає до мене обидві руки і з самого дна душі, з одчаєм і болем, від яких я всередині здрігаюсь, питає:

— Невже це ви?! Товаришу Антоне! Згадайте! Ви ж були найчесніщим, найпорядніщим, най… най…

Він не знає, як найсильніще висловити мої колишні якости.

— Найпалкіщим і найвідданіщим! Мені наплювать на триста карбованців, на поміч, на все, але я всю ніч не міг заснути через вас. Невже можна до такої міри змінитись? Що ж це, Господи?! Я неначе в якомусь кошмарі живу ці два тижні. Я знав, я знав, що не застану нічого з того, що було. Але я не гадав, що це в такій страшній формі могло статись. Я думав: ну, потомилися, зневірились, поховались, забули, пристали. Але є ж у них хоч ідейне співчуття, хоч сум, хоч жаль за минулим. Це ж їхня молодість була, вони ж найкращу пору свого життя віддали за те. Не можуть же вони бути такі байдужі. Не можуть!

А я дивлюсь на його неохайну борідку, на червону у зморшках шию і з злостю думаю: «А що, як би одягти цього щиро боліючого зрадою товаришів чоловіка в гарний костюм, гарно постригти, вимити, покласти йому в кишеню чекову книжку тисяч так на трицять, що сталося б з його чеснотою?»

Нечипоренко ще деякий час стоїть, немов у задумі, потім витягає з кишені щось загорнуте в папірець і мовчки кладе на стіл переді мною.

— Мій довг… — тихо каже він. Далі знов бере пакуночок, розгортає його й рахує. Папірцями: вісім карбованців; сріблом: два. Ці гроші він позичив був у мене своєї першої візити до мене. Мабуть, нашкрябав у себе все, що міг, ще щонебудь продав і приніс. І почуває тепер гірку, болючу насолоду.

— На віщо ви це? — серйозно і з досадою кажу я. — Встигли б ще.

— Не хочу! — раптом з вибухом люті смішно випростовується він. — Розумієте?! Маєте! Про проценти не було балачки. Але, коли вважаєте справедливим, можу і проценти вам дати.

Проценти ці він, мабуть, не раз про себе смакував. І сріблом два рублі навмисне приніс, щоб підкреслити. Я беру папірець із грошима й недбало відкидаю його до каламара.

Нечипоренко, круто відвернувшись, повертається й виходить, одягши шапку ще в хаті.

— — — —

На розі бульвару я знову бачу даму в чорному з хлопчиком. Щодня, виходячи з суду, я зустрічаю їх тут. Хто вона, ця самотня жінка? Довге, чорне пальто, чорний капелюх, немов у жалобі, з сірим, як у подорожніх, вуалем, що двома кінцями спадає їй на спину. Не то несмілість, не то соромливість у манерах. Через що завсіди сама, чого так довго гуляє? (Часом, ідучи в суд і вертаючись, я бачу її все на тому самому місці).

Вони сваряться. Хлопчик тупотить ніжками, вигинається всім тілом то вправо, то вліво, силкуючись вирватись і, видко, чогось вимагаючи. Мати міцно тримає його за руку й, нахилившися, соромлячися прохожих, неголосно вмовляє. Коли я рівняюся з ними, я чую, як вона гарячим шопотом говорить йому:

— Даю тобі слово, чуєш ти даю тобі слово, що ніколи більше не підеш зо мною! От побачиш!

Що відповідає їй хлопчик, я не розбіраю, але бачу, як від раптово шарпається вбік, виривається, потім підскакує до дами й, підвівши до неї сердите, заплакане личко, на якому кидаються мені в очі ріденькі, попсовані зуби, якось по-собачому вишкірені, несамовито кричить:

— Проклята! Проклята! Дрянь!

Після того, не то вжахнувшися своїх слів, не то боячись кари за них, шугає вбік і, що-хвилини озираючись, біжить на дорогу. В цей час саме виходить зза рогу трамвай. Маленька, худорлявенька постать