Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

сприяло те, що слов'янська племінна верхівка теж поволі вливалася до складу княжого оточення, прискорюючи "ослов'янення" скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв'язкам. Наскільки далеко цей процес посунувся наприкінці X ст., видно хоча б з того, що син Ігоря (Ingvar) та Ольги (Hélga) став першим князем, який носив слов'янське ім'я – Святослав. Припускають, що двомовність, тобто вживання нарівні слов'янської і руської (себто шведської) мов найдовше затрималось у вищих колах – на княжому дворі та серед наближених князя. Що ж стосується княжої дружини, то вона вже на середину X ст. була поліетнічною. Так, якщо в угоді Олега з греками 911 р. від народу руського… сущих русів виступають лише особи зі скандинавськими іменами (як Карл, Інгельд, Фарлоф, Руальд тощо), то в аналогічній угоді Ігоря 944 р. серед послів, які завіряли її клятвою, вперше поруч зі скандинавами згадуються люди зі слов'янськими, балтійськими та фінськими іменами. Характерно, однак, що політонім Русь поширюється і на них: в угоді їх названо од народу руського посли й купці. В цілому ж "скандинавський слід" у місцевій культурній традиції маловиразний. Не виключено, це пояснюється тим, що слідом за асиміляцією варягів на зміну язичницьким дружинним вартостям швидко прийшли християнські, ґрунтовно перекривши давніші шари культури з їхнім складним плетивом слов'янського, балтійського, готсько-скандинавського, тюркського, булгарського та іранського ферментів, химерно поєднаних (як – нині можна тільки здогадуватись) у тому строкатому етнічному казані, де впродовж першого тисячоліття нашої ери зароджувався народ майбутньої Русі-України.

Розділ ІІ

ПІД ЗНАКОМ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Переміни в житті східних слов'ян, які прийшлися на IX–X ст., були співзвучні загальному рухові історії європейського континенту. З різним темпом у його окремих регіонах проходили або вже пройшли назагал схожі процеси, що стали наслідком втягнення варварських народів до орбіти греко-римської цивілізації, передовсім – до соціального перевороту в родоплемінному укладі.

Без сумніву, провідну роль і в "одержавленні" варварських народів з супутньою легітимацією інститутів регулярної влади, і в становленні нової системи вартостей, яка ці зміни санкціонувала, відіграла універсальна інституція середньовіччя – християнська церква. Християнізація Європи тривала тисячу років – від кінця IV до кінця XIV ст., хвилями просуваючись із Середземномор'я до північних та східних околиць європейського світу. Зусиллями місіонерів Римського патріархату впродовж V–VIII ст. були навернені германські племена, після Великого переселення народів розсіяні від Піренейського півострова і Британії до Східної Балтії, тож за Римом закріпилося главенство над християнами Західної і Центральної Європи. Нова хвиля християнізації прилучила в IX ст. до Римської церкви слов'янські народи Хорватії і Моравії, а з середини X – початку XI ст. – населення Данії, Польщі та Угорщини.

Місійна діяльність Східного (Константинопольського) патріархату, вельми інтенсивна у IV–VI ст., коли були християнізовані південні та східні терени імперії – Ефіопія, Вірменія, Грузія, Сирія та ін., теж набрала повторної активності у IX–X ст. Ареною візантійської активності стали Балкани і Центрально-Східна Європа: наприкінці IX ст. були (повторно) навернені серби і далматинці, у 864 р. офіційне хрещення прийняли болгари і тоді ж, у 60-х, відбулося "перше" (Аскольдове) хрещення Русі. Як ширше було показано далі, воно ще не перетворило язичницьку Русь на християнську державу, а тим більше не визначило остаточно – до Константинопольського чи до Римського християнського берега приб'ється Київ. Проте "вибір віри", зроблений 988 р. князем Володимиром Святославичем на користь Константинополя, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне географічне тяжіння, і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані Путтю з варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки. Окрім усього, Константинополь тих часів був одним з найрозкішніших міст світу, і під враженням його сліпучого блиску виросло кілька поколінь руських князів, які бачили в світлоносній імперії ромеїв землю обітовану.

Так у рамках ширшої – європейської – християнської спільноти населення майбутньої України опинилося серед її греко-візантійського відламу. Візантійська літургія, грецькі церковно-мистецькі канони, книжність і стиль духовності витворили фундамент руського світу культури, що спирався на візантійські взірці, нагадуючи культуру латинського Заходу хіба в загальнохристиянських елементах. Під знаком візантійської цивілізації, тобто в системі її стереотипів, формувалися і державні інститути, і коло суспільних понять та світоглядних цінностей мешканців Давньої Русі – від великого князя до невільника. Тож з погляду на те, коли і як засвоювалися ці стереотипи, що поволі ставали власною, органічною нормою, варто розпочати цей розділ. Він охоплюватиме події з кінця X до початку XIV ст. – часи становлення, розквіту і занепаду Київської Русі, або, як їх традиційно називають в українській історіографії – княжу добу.

§ 1. Київська Русь: держава і люди

Володимирове хрещення в легенді та реаліях

За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс: візантійські пам'ятки виразно зафіксували навернення Аскольда та його дружини у 60-х роках IX ст., але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі "не знають", зате підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю "змову мовчання", дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія "Володимирового хрещення" була внесена до літописних текстів аж через сто років після події – наприкінці XI ст. Своєю чергою, вона спиралася на кілька попередніх сказань 40-х років XI ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької. Русь у баченні автора (авторів?) Сказань – це велика й могутня держава, рівна Візантії. Сам же Володимир уподібнений до імператора Константина Великого: той зробив християнство державною релігією Римської імперії, а цей офіційно проголосив християнство у власній державі. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і невђголоси, і новою добою – християнською, що символізувала вихід з темряви на світло.

Візантійській церкві у цій схемі відведена скромна роль пасивного взірця. За літописною легендою, зіпертою на Сказання, охрещенню передував тривалий вибір віри: князь та його бояри вислухали місіонерів – булгар-магометан, німців з Риму… посланих папою, жидів хозарських, тобто іудаїстів, та філософа-грека з Візантії. Після цього князь розіслав мужів добрих тямущих числом десять, аби відвідали різні краї, приглядаючись до їхньої віри. Ті ж, повернувшись, заявили Володимиру й дружині, що немає в світі кращої над грецьку.

Втім, сюжет про вибір віри належить до мандрівних: згідно з легендою, хозарський цар Булан так само приймав іудаїзм, вислухавши аргументи багатьох місіонерів, а Сказання про охрещення Володимира підозріло схоже на аналогічне сказання про навернення болгарського царя Бориса. Насправді ж навряд чи могло постати питання