Читати книгу - "Сліди залишаються"

— Бачив вас, коли ви зайшли в будинок…

— Та і я, нехотя, підвів тебе… Адже я був у гостях в сусідньому будинку, їхня дівчинка кинула ключ.

— Як ти узнав моє прізвище?

— Спитав у людей, — відповів Пешо. — Мені сказали.

— Так, так… Браво, розумний хлопчик!… — вимовив Тороманов.

На цьому розмова скінчилася. Тороманов по-батьківському поплескав Пешо по тоненькій потилиці, підморгнув йому і зайшов у квартиру. Пешо, замислившись, почав спускатися по сходах.

Людина у білому поводилася настільки природно, її відповіді були такі розумні і переконливі, що Пешо справді відчув якийсь сумнів.

Внизу на вулиці його чекали товариші. Побачивши їхні зацікавлені очі, Пешо ще більше насупився. Що ж — треба розповісти їм усю правду! Він не пропустив жодної найменшої подробиці і наприкінці з прикрістю зробив висновок:

— Казав же я вам — нема чого повідомляти міліцію. Люди просто посміялися б з нас!

Коста і Веселин пригнічено мовчали. Першим спробував поліпшити настрій Веселин.

— Що б ти не казав, — пробурмотів він, — залишається певним одне — той ключ не від його квартири!

— Ну, і що ж з того?

— Як що? То це, по-твоєму, не підозріло? Замість того, щоб сказати тобі правду, він знов обдурив! Цей чоловік на кожному кроці дурить тебе, а ти готовий йому вірити!

Обличчя в Пешо і Кости проясніли.

— Найкраще, — підхопив з надією Коста, — знову перевірити його брехні! Він сказав, що був у нашому будинку, що там якась дівчинка кинула його ключ! Але ж учора я сказав вам, що в будинку живе троє дівчаток — Павлинка, Зоре і Вірка… Можемо їх розпитати, чи при ходив до них Тороманов, чи правда, що вони кинули його ключ…

Ця думка всім сподобалась, хлопчаки відразу вчепилися за неї. Першим усумнився в її раціональності Пешо.

— Всі ці дівчатка дуже маленькі! — буркнув він. — Як їх розпитаєш? Вони будуть тільки витріщати очі і лякатися нас! Нічого з цього не вийде!

— Ні, вийде! — жваво заперечив Веселин. — Доручимо поговорити з ними Юлії! Вона дівчинка і знає, як підійти до них!

Пешо і Коста нерішуче глянули один на одного.

— Краще не вплутувати Юлію в цю історію! — похитав головою Коста. — Замість користі, дивись, ще накоїть якоїсь біди!

— Ми її прийняли, вона дала нам чесне піонерське слово! — упирався Веселин. — Чому б їй не допомогти нам?

— А яка це Вірка? — спитав Пешо. — Чи не сестричка Бебо?

— Вона, — кивнув Коста.

— Тоді, може, розпитати Бебо?

— Не можна, адже Бебо був з нами у дворі! Треба спитати безпосередньо дівчинку! Кажу ж вам — Юлія найкраще зробить цю справу.

Першим відступив і погодився Пешо. Ухваливши рішення, друзі швидко подалися до будинку, в якому жила Юлія. Вікно першого поверху, як завжди, було відчинене, та Юлії не було там. Хлопчики покрутилися внизу, почекали, потім тихо, але настирливо посвистіли. Після другого свисту у вікні з’явилася кучерява голівка дівчинки. Як тільки вона побачила трьох друзів, обличчя її засяяло від задоволення, вона радісно схилилась над карнизом.

— Слухай, Юліє, зійди вниз! — шепнув по-змовницькому Веселин.

— Зараз?

— Ага…

— Тато вдома, — сказала майже злякано Юлія і безпорадно втупила очі в хлопчаків.

— Ну й що ж, коли вдома… Ти зійди ненадовго…

— А потім він буде сердитись!

Коста презирливо знизав худими плечима.

— Я тобі казав, що не треба зв’язуватися з дівчиськами! — обізвався він невдоволено.

Цього було цілком досить, щоб розвіяти всі вагання у дівчинки. Вона сердито стрельнула очима на несподіваного ворога, швидко оглянула кімнату і тихо прошепотіла:

— Зараз прийду! Почекайте!

І справді, за кілька хвилин вона вже була біля них, горда і радісна, що перебуває серед такої поважної компанії, щаслива, що її покликали. Про суворого батька було забуто, оченята Юлії просто виблискували в темряві.

— Кажіть! — казала вона, знемагаючи від цікавості і нетерпіння.

— Слухай! — почав суворо Пешо. — Доручаємо тобі важливе завдання! Приймаєш його?

— Приймаю! — захоплено вигукнула Юлія.
Потім усі троє майже в один голос почали пояснювати їй, що вона повинна зробити.

Юлія натрапляє на слід

Щоранку о десятій годині в будинок Кости приходила літня німкеня з паличкою, — діти звали її тіткою Кларою. Не виходячи на поверхи, вона дзвонила знизу, і незабаром на тротуар висипала зграйка жвавих, весеЛо цвірінькаючих дітей. За невелику плату тітка Клара водила їх Щодня на прогулянку у великий міський парк, де навчала дітей різних ігор і німецької мови. Діти — хлопчики й дівчатка — були маленькі, майже всі дошкільного віку, але сьогодні з ними вийшла і Юлія.

Як і було домовлено, вона виконувала покладене на неї завдання, хоч сьогодні це завдання здавалось їй не дуже таким уже захоплюючим і цікавим, як учора ввечері.

Діти подалися з веселими вигуками до парку. Тітка Клара добре командувала своєю дитячою армією. Коли потрібно було переходити вулицю, всі зупинялися, літня німкеня уважно оглядала вулицю своїми водянистосиніми короткозорими очима, підводила тоненьку паличку і важно командувала:

— Вперед!

Діти перебігали, галасуючи й натикаючись одне на одного.

У хвості дитячої процесії зніяковіло і трохи насуплено йшла Юлія. Ох, хоч би не зустріли її шкільні подружки! Що б вони подумали? Юлія пішла гратися з дітьми в піжмурки! Велика дівчинка, а грається з дітьми! Просто соромно! Тільки одне підтримувало її настрій — у групі були й три дівчинки, які їй потрібні, — Павлина, Зоре і Вірка. Найменша серед них Павлина — в короткому платтячку, з-під якого виднілися білі штанці, чорноока, жвава, гомінлива, а найбільша — Вірка — худеньке, задумливе дівчисько, з гострими плечиками і в окулярах.

Середня — Зоре — найнещасливіша серед них, хоч добродушно і з усмішкою переносила свою біду. Вона була дуже товстою, її рожеві щічки просто лопалися від повноти, всі плаття здавалися їй тісними. Діти безперервно вертілися навкруги неї, щипали її голі ніжки, прозивали ч товстункою і бочкою, але Зоре терпляче все зносила, з рожевих її уст не сходила добра усмішка.

Скоро діти прибули в парк. Тут ще було тихо і безлюдно, величезні старі дерева кидали густі тіні, де-не-де на лавках сиділи студенти з книгами в руках, мати погойдувала дитину в колисці.

Прийшовши на дитячий майданчик, вихованці тітки Клари зараз же розбіглися гратися — одні будували в піску тунелі і водоймища, другі переносили воду у відерцях, треті стовпились біля алеї, щоб подивитися на красиву різнокольорову райдугу, яка утворювалась від штучного дощу автоматичного поливальника. Юлія відразу взяла трьох дівчаток і відійшла з ними убік. Їй потрібно було насамперед прихилити їх до себе, погратися з ними. Але в яку гру? Діти самі запропонували — «Добрий день, щасливий царю!».

— Добре, а хто буде царем? — спитала