Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Відомий німецький літературознавець Еріх Ауербах у своєму «Мімесісі» (1946), проаналізувавши одну з глав «Одіссеї» і той старозавітний текст, в якому оповідається про жертвоприношення Авраама, вивів два основоположні стилі, що, на його думку, репрезентують головні типи зображення дійсності в літературах Заходу: «Один — описування, що надає речам довершеності й наочності, світло, яке рівномірно розподіляється на всьому, зв'язок усього без зіянь і прогалин, вільний плин мови, дія, що повністю відбувається на передньому плані; однозначна ясність… Другий — вирізнення одних і затемнення інших частин, уривчастість, вплив невисловленого, введення заднього плану, багатозначність…»

Поза всяким сумнівом, Хемінгуей пов'язаний з другою із цих прадавніх оповідних стихій. І дія його книжок не лежить на поверхні: за поодинокими винятками їх сюжети позбавлені безпосередньої захопливості. Досить спробувати переказати «І сонце сходить», щоб пересвідчитись у цьому. Покалічений Джейк Барнс кохає розпутну Брет Ешлі; він пиячить з нею, і з Майклом, і з Біллок, і з грецьким графом, якого десь підчепила Брет; потім усі вони, за винятком графа, але включаючи Роберта Кона, їдуть в Іспанію; Джейк і Білл ловлять форель, а потім разом з іншими пиячать під час фієсти, спостерігають кориду і сваряться з Коном; Брет тікає з юним матадором Ромеро, і Джейк приїздить по неї в Мадрід — оце і все. І В такий самий спосіб можна переказати будь-яку хемінгуеївську фабулу (хіба що крім фабули «По кому подзвін»).

Сила його книжок в іншому — в чуйній і вимогливій людяності. У Хемінгуея свій світ. І, як кожний великий митець, він має на це право. Бо те, що бачить такий митець, — завжди відображення тих чи тих важливих аспектів реальності. Хемінгуей бачив передусім духовну неблагополучність буржуазної цивілізації і трагедію людини, від цивілізації цієї відчуженої, їй ворожої, але приреченої жити серед її вбивчої машинерії. Ось чому настрій, який книжки Хемінгуея створюють, який усе в них зв'язує і об'єднує,— це настрій безнастанно переборюваного, героїчно переборюваного, але знов і знов набігаючого розпачу. Та дивна річ — ці книжки не розслаблюють, їх атмосферу навіть не назвеш похмурою, бо їм притаманна напружена радість боротьби, боротьби за людину, яку можна вбити, а здолати не можна.

Про роман «І сонце сходить», одну з найсумніших своїх книжок, Хемінгуей сказав: «Так, — образи «Фієсти» трагічні, але нашим справжнім героєм була земля, і відчуваєш її тріумф, бо вона пробуде довіку». «Пробуде довіку» і творчість цього письменника, людини, бійця.

Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ

Із книги

«ТРИ ОПОВІДАННЯ І ДЕСЯТЬ ПОЕЗІЙ»

From the book THREE STORIES AND TEN POEMS

1923

UP IN MICHIGAN MITRAIGLIATRICE ROOSEVELT CHAMPS D'HONNEUR MONTPARNASSE CHAPTER HEADING

Переклав Володимир Митрофанов

© Український переклад, видавництво «Дніпро», 1979 р.

ДЕСЬ У МІЧІГАНІ

Джім Гілмор приїхав до Гортонової Бухти з Канади й відкупив кузню в старого Гортона. Джім був невисокий на зріст, чорнявий, мав великі вуса й великі руки. Він добре підковував коней, проте зовсім не скидався на коваля, навіть і в шкіряному фартусі. Мешкав він там-таки над кузнею, а столувався у Д. Дж. Сміта.

Ліз Коутс працювала у Смітів служницею. Місіс Сміт, опасиста й дуже охайна жінка, часто казала, що такої чистьохи, як Ліз Коутс, вона ще зроду не бачила. Ліз мала гарні ноги, завжди носила чисті бавовняні фартушки, і, як помітив Джім, волосся її завжди було гладенько зачесане на потилицю. Йому подобалося обличчя Ліз, бо воно було незмінно веселе, проте думати про неї він ніколи не думав.

А от він подобався Ліз страшенно. Їй подобалося дивитись, як він виходить із кузні, й вона часто ставала в кухонних дверях і виглядала, коли він з'явиться на дорозі. Їй подобалися його вуса. Подобалися його білі зуби, коли він усміхався. Дуже подобалося їй і те, що він зовсім не схожий на коваля. І те, що він так подобається містерові й місіс Смітам. А якось, коли Джім умивався над рукомийником надворі, вона спіймала себе на думці, що їй подобається чорне волосся в нього на руках і те, які вони білі там, де їх не торкнулася засмага. І аж самій чудно стало, що їй таке подобається.

Селище Гортонова Бухта налічувало з півдесятка будинків при головній дорозі між Бойн-Сіті й Шарлевоєм. В ньому були крамниця, поштова контора з високим ганком, перед яким майже завжди стояв чийсь фургон; а поза тим — будинки Сміта, Строуда, Діллворта, Гортона й Ван Гузена. Будинки стояли серед гаю, в затінку великих в'язів, а дорога була геть піскувата. Обабіч неї розлягалися фермерські лани й ліси. Трохи віддалік при дорозі була методистська церква, а з другого краю селища — парафіяльна школа. Кузня, пофарбована в червоне, стояла навпроти школи.

Крута піскувата дорога збігала з порослого лісом пагорба до затоки. Із кухонних дверей Смітового будинку було видно ліс, Що спускався до озера, і протилежний берег затоки. Весною і влітку там був дуже гарний краєвид: затока голуба й блискуча, а ген за мисом, на озері,— білі баранці на хвилях, знятих вітром, що віяв з Шарлевоя і озера Мічіган. Із кухонних дверей

Смітового будинку Ліз бачила вдалині на озері баржі з рудою, що йшли до Бойн-Сіті. Коли вона дивилась на них, вони мовби й не рухалися зовсім, та досить було повернутись до кухні й витерти кілька тарілок, а тоді знову вийти на поріг, як їх уже й не видно було за мисом.

Тепер Ліз весь час думала про Джіма Гілмора. А він начебто й не зважав на неї. Розмовляв собі з Д. Дж. Смітом про ковальські справи, про республіканську партію та Джеймса Блейна. А ввечері сідав біля лампи у вітальні й читав «Толідський вісник» чи грандрапідську газету або ж брав ості й ішов зі Смітом бити рибу на ліхтар.

Восени Джім, Сміт і Чарлі Ваймен спорядили фургон, узяли намет, харчів, сокири, рушниці, двох собак і вирушили полювати оленів у соснових лісах за Вандербілтом. Цілих чотири дні перед тим Ліз і місіс Сміт куховарили, готуючи для них усілякі наїдки. Ліз дуже хотіла зробити щось особливе для Джіма, але врешті нічого не зробила, бо побоялася попросити в місіс Сміт яєць та борошна, а купити сама теж побоялася, щоб місіс Сміт не побачила, як вона щось там готує. І хоч місіс Сміт нічого