Читати книгу - "Сашко"

Я бачив, як Женька на першій парті втирала сльози і як пильно вдивлявся в моє обличчя вчитель, але я розпалився і не зважав ні на кого…

Коли я закінчив, учитель чомусь довго сидів біля столу, опустивши голову. Щось, мабуть, думав. Я кахикнув, щоб привернути його увагу. Він підвів голову.

— Добре, — сказав він, — добре. Тільки половини того, що ти розповідав тут, зовсім немає в книжці. Це вже ти вигадав…

Щоб не сердити вчителя, я нічого не сказав йому, але сам подумав: як же це вигадав? Адже в оповіданні сказано, що хлопчик не повернувся на ніч додому, значить, мати його побивалась… А хіба кінь не дихає тяжко, як потрапить у глибокий сніг? І сказано, що ліс шумів, значить, треба все це показати, розповідаючи.

Все ж таки вчитель був дуже задоволений з мого читання і почав умовляти мене, щоб я записався до драмгуртка в Палаці піонерів. Він обіцяв поговорити з піонервожатим, щоб той допоміг мені в цьому.

Я вирішив підтягтися, щоб в останньому за цей рік табелі були в мене тільки четвірки й п’ятірки. Вчитель теж, мабуть, вирішив допомогти мені. Принаймні майже на кожному уроці з арифметики він або викликав мене до дошки, або питав на місці. На арифметиці він не давав мені спокою. Як тільки прийде до класу, то ще на ходу говорить:

— Ану, Жук, до дошки!..

А коли, бува, вчитель і не скаже цього, то обов’язково серед учнів хтось вимовить при появі вчителя на арифметиці:

— Ану, Жук, до дошки!..

Сергій Валентинович тоді теж згадає і викличе мене рішати задачу.

Мати й бабуся зовсім не вміли вирішувати задачі, і годі було шукати в них допомоги. Часом, б’ючись над задачею кілька годин, я просто бував у розпачі й уже, не тямлячи себе, вигукував до папуги:

— Скажи хоч ти, Ласуне, як вирішити ці задачі?

Але ні папуги, ні будь-які інші птахи не тямлять в арифметиці зовсім, бо коли б вони вміли лічити бодай до десяти, то не висиджували б яєць, які підкидає їм зозуля в гнізда…

Але найтяжча наука для мене — це поведінка. Не знаю, чи точна це наука, чи якась інша, але вона мені, прямо скажу, не вдається. Підручників з цієї науки не дають, а п’ятірку вимагають.

А тут ще ця історія з патроном…

Вже зовсім розтав сніг, і земля протряхла. Ми — я, Ромка і Юрчик — пішли прогулятися по дніпрових горах. Ми дуже любили наш садок за будинком і старезну шовковицю в ньому з укопаною під нею лавою, на якій збирались ми щодня весною, влітку і восени. Яри й пагорби Собачки відкривали нам більше простору. Та ніщо не могло зрівнятися з дніпровими горами!

Треба було тільки перейти впоперек Собачку, потім Кловським узвозом і Кріпосним завулком вийти до Першотравневого саду, що був над самими дніпровими горами. А вже під самим садом починалися численні стежки, якими були пописані всі гори понад Дніпром. Звичайно, стежки нам були не потрібні. Ми з Юрчиком любили ходити без стежок. Особливо було цікаво спускатися до самого Дніпра по кручах і урвищах, хапаючись за чагарник або за кущики трави. Це було трохи небезпечно, але дуже цікаво.

Торік Юрчик тут уперше побачив і впіймав великого старого вужаку. Спочатку ми його боялись, а коли якийсь дорослий чоловік сказав, що це вужака, то Юрчик заховав його собі в пазуху і забрав додому. З того часу він почав дуже цікавитись різними тваринами, що плазували по землі: вужами, гадюками, ящірками… Незабаром у нього вдома була ціла колекція їх. Незважаючи на любов до гадюк, Юрчик був дуже хороший хлопець, добрий і сміливий.

Коли треба було покупатись, ми спускались до Дніпра біля водокачки й там купалися. Або йшли далі, до Аскольдової могили, де був розбитий сквер. Там було легше спускатися і краще купатись. Поблизу місцевість була просто чудова — цілі зарості кущів і дерев. А далі, за мостом, дніпрові гори ще кращі… Там глухіші стежки, а урвища і яри величезні, в густих заростях дерев і кущів. Тут легше можна впіймати вужа або ящірку — і Юрчик любив бувати саме тут.

Тоді ж Юрчик запевнив мене, що ця місцевість нагадує йому джунглі, в яких ховаються величезні гадюки і навіть тигри, хоча Юрчик, звісно, ніколи не бував у джунглях. Вужака, вистежений нами в траві чи кущах, правив нам за величезну гадюку — пітона. А от з тиграми було гірше. Я пробував дресирувати нашого Цапка на тигра, але він нізащо не хотів рикати по-тигрячому й кидатися на нас, а навпаки — тільки підлещувався до нас і намагався лизнути мене в щоку. А коли ми, поробивши собі списи, пробували гонити в кущах Цапка, щоб переслідувати його, бідний собака враз лягав на спину, злегка верещав, вертів хвостом, як пропелером, і нам було дуже важко уявити, що це хоч поганенький тигр. Цього весняного дня було тут хороше — тепло, тихо. Ми вже ходили в весняних пальтах, і нам легко було вилазити на гори і збігати в яри. Долинка біля гір вкрилася розсипами кульбаби і курячої сліпоти, і Ромці, мабуть, кортіло зробити собі букет, і вона ввесь час позирала на квіти, але в товаристві хлопців поводила себе, як і ми. Ні я, ні Юрчик, звичайно, і не дивились на кульбабу й тому подібне.

Я розстелив своє пальто на самому верху гори над Дніпром біля Аскольдової могили, і ми посідали. Дніпро вже залляв лівий берег, і луки за ним з шелюгами, і великий простір аж до далеких, оповитих у синій серпанок сіл, — все було пойнято водою. Нам здавалося, що ми сидимо над морем.

— А море буває ще ширше, — сказав Юрчик.

— Кажуть, ні з якої гори не видно другого берега моря, — промовила Ромка.

— Але човном можна переплисти, — сказав Юрчик.

— Можна, звичайно… — погодилась Ромка. — У нас є на Дніпрі свій човен. Він стоїть отам унизу, біля водокачки.

— Добре було б, — сказав я, — поїхати човном у кругосвітню подорож. Можна було б доплисти до Середземного моря, потім у океан… Треба тільки припасувати на човні вітрила, запасти багато їжі і води.

— Давайте попливемо! — вигукнула захоплено Ромка. — Цікаво подивитись на різні країни.

Юрчик раптом зареготав.