Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

тільки крізь час, час годинників і календарів. Час був єдиною відстанню, яку треба було подолати. Той час, леткий і невідворотний, не тільки збільшував дистанцію, а й отруював, затьмарював миті творчого спілкування з міфом. Усвідомлення повсякденних турбот і клопотів, які час приносив із собою, постійно руйнувало Шульців внутрішній спокій, перешкоджаючи писанню. Він усвідомлював свою особливу вразливість у цій сфері. Шульц писав Тадеушові Брезі: «Якщо ми вже маємо звірятися навзаєм у таємних болячках, які нам дошкуляють, то звірюся Вам у певній хворобі, що мене переслідує і також стосується часу, хоча й відрізняється від симптомів гастричної діареї, яку Ви описали були в себе. Ваш стравохід занадто легко пропускає час, нездатний затримувати його в собі, — мій відзначається парадоксальною перебірливістю, він опанований idée fixe незайманості часу. Так, як для якогось раджі із меланхолійною й ненаситною душею кожна жінка, котрої ледь торкнувсь погляд чоловіка, — уже порочна і гідна хіба шовкової мотузки, так і для мене час, на який хтось висловив претензію, до якого вчинив бодай найменшу алюзію, — є вже порочним, зіпсованим, неїстівним. Я не терплю суперників до часу. Вони мені огидять той шматок, якого торкнулися. Я не вмію ділитися часом, вдовольнятися об'їдками після когось. (Тим самим словником користуються закохані ревнивці). Коли я маю приготуватися до уроків на завтра й придбати на складі деревини матеріали, — вже все пополудня і вечір для мене втрачені. Я відмовляюся від решти часу зі шляхетною гордістю. Все або нічого — ось мій пароль. А позаяк кожен шкільний день спрофанований подібним чином, я живу в гордій абстиненції та — не пишу».

Сумуючи за Геніальною Епохою дитинства, сповнений відрази до буденного, спрофанованого часу, Шульц проголошував міфічний час, надаючи йому санкцію мистецтва. У вільніші, більш безпечні періоди він відгалужував від нього бічні пагони, визволяв його зачаєні нурти, перебігом яких міг керувати, і — писав, як переможний у мистецтві бунтівник проти примусу щоденного, односкерованого проминання годин.

Шульцівський час, або міфічна дорога до свободи

«Так, існують такі бічні відгалуження часу, трохи нелегальні, щоправда, і проблематичні, але коли везеться таку контрабанду, як ми, таку понаднормову подію не до врахування, — не можна бути занадто вибагливим», [Геніальна епоха; 122] — пише Шульц. Його міфічний час, слухняний і підпорядкований людині, будучи своєрідною еманацією зворушення, — був йому компенсацією за спрофанований повсякденний час, який невблаганно підпорядковує собі все, несучи події та людей на хвилі проминання. У своїй творчості Шульц запроваджує суб'єктивний, психологічний час, робить його реальним, об'єктивізує, підкоряючи йому, його законам потік подій. Те, що в казках буває ефектом чародійського закляття, наслідком дії магічних сил, які втручаються ззовні, у Шульца діється наче саме по собі, є неминучим результатом внутрішньої структури витворюваної дійсності, нагромаджуваних у ній напруг чи процесів «ферментації» матерії. Новий Шульцівський час підлягає точним законам психології, а, ставлячи під сумнів загальноприйняті принципи, — є міфічним притулком від неминучого проминання минулого.

Правдомовність Шульца, щирість його письменницького виразу не полягає у безпосередньому висловлюванні власної стурбованості, не буває сповіддю про перманентне відчуття облоги, жаху існування. Ці духовні сенси, висловлені Кафкою, в Шульца замасковані й розміновані. У цьому затаюванні та подоланні нема неправди; наявне втамування голоду до життя, відшкодування, конструювання дійсності, яка дозволяє виборсатися з пастки, з якої в практичному житті він не знаходив виходу для втечі. Отож, ця творчість є в певному сенсі протилежністю реального досвіду, свідомим та інстинктивним захистом від нав'язливих ідей, які мучили письменника, і щодо яких він не був — у сфері мистецтва — таким безсилим, як Кафка — волонтер жаскої беззахисності.

Однією з головних нав'язливих ідей у житті Шульца був страх перед захланним часом, перед його обмеженою місткістю. Тому в його творчості час є таким розлогим, ладним умістити в себе все, що захоче мати в ньому свою частку. Звідси — ушляхетнене запліднення буденного сьогодення минулим, добою міфу.

Ізабелла Чермакова у своїх спогадах про Шульца пише: «З вогником ув очах він показував нам оргію бур'янів за виліпленими з глини й фантазії будиночками. Він утаємничував нас у «мертві затоки» провулків, які гойдали його уяву, давали поживу його задумі. Ми ходили, мов наврочені. Бруно втягав нас у світ свого поетичного видива. Він очуднював сіризну й обмеженість маломістечкового життя, яке текло віддалік від нурту сучасної цивілізації. Його малярське око помічало гру кольорів і світла, відкривало красу в бридоті. Він демонстрував нам рідкісні зразки середньовічних містиків-талмудистів, герметично замкнених у мурах неіснуючого ґето. «Дивовижність і загадковість анахронізму, — каже Шульц про своє містечко, — заповідник Часу». «Чи можна Часові спинитися?» — питали ми. «Не можна, — сказав він жорстко. — А на еволюцію вже бракує часу, розумієте?» — в очах Бруно Шульца зблиснув жах».

Від цього жаху він боронився міфічним часом, скоряючись страхові у житті, він долав його у творчості, в якій не лише дозволяв часові безкарно спинятися, а й постулював згідне співіснування у ньому дня сьогоднішнього з сивою давниною.

Творчість як велика компенсація. Він писав до Віткевича:

«Яким є сенс тієї універсальної втрати ілюзії дійсності, не потрафлю сказати. Стверджую лише, що вона була б нестерпною, коли б не отримувала відшкодування в якомусь іншому вимірі. Якимось чином ми зазнаємо глибокого задоволення від того послаблення тканини дійсності, ми зацікавлені в тому банкрутстві реальності».

Обтяжлива неухильність законів дійсності в регіонах великої єресі втрачає обов'язковість, їхня нова дійсність зоб'єктивована проекцією мрій, а відтак — їхнім утіленням. Свобода, що випливає з тієї творчої моці, є тим повнішою і сугестивнішою, що їй загрожує небезпека, яка, неспроможна її знищити, підвищує їй ціну, посилює віднайдений у ній притулок — як-от у поетичній оповіді про віхолу, пережиту в глибині безпечної кухні, відгородженої від шаленіючої стихії.

Згадуючи про «двоколійний час», про «бічні відноги» часу, Шульц окреслює їх як «нелегальні», «проблематичні»; ведучи мову про події, котрі відбуваються в тому особливому часі, називає їх «нелегальними подіями»; процес перенесення в оті сфери часу то — за його словами — «нечиста маніпуляція». Звісно, в цій узятій у лапки термінології відсутнє знецінення, відсутнє також — хоч би як це намагалися довести — відчуття «гріховності», яке начебто було притаманне Шульцові-творцю. «Велика єресь» чи прикметник «нелегальний», або ж іменування батька «єресіархом» аж ніяк не свідчать про якесь гріховне відчуття відступництва чи зради. Ці окреслення є очевидно іронічними, Шульц свідомо послуговується номенклатурою здорового глузду неофоба і монополіста, звиклого засуджувати і піддавати анафемі ревізію зачовганих догматів, новаторські замахи на обов'язкові істини. У Весні врода й