Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

вірить сусідові, братові, кожного підозріває в підступі, в зраді, атому і сам готовий зрадити, оббрехати, підступом знищити будь–кого, щоб врятувати свою шкіру. Ніде в світі не поширений так широко і так глибоко ВИКАЗ, як саме серед москвинів. Всі народи гидяться виказом, москвини, навпаки, вважають виказ за моральну, громадську чесноту, за патріотичний обов’язок. Це так і зазначено навіть в їхніх державних законах. Законом накладається на кожного громадянина (включаючи і священиків) обов’язок виказувати ворогів царя, імператора, диктатора. Так було за царської влади, так є і за совєтської. Законом встановлені форми виказу і (система) і нагороди за виказ. Царі давали виказникові половину сконфіскованого у жертви майна; імператори давали за виказ графські титули, пролетарські диктатори ставили виказникам пам’ятники (напр., маленькому хлопчикові Павликові Морозову, що виказав власного батька). Без добре організованої державної системи виказу, без систематичного протегування і нагород зрадників, москвини не могли б загарбати сильніші за них народи; а головно — без цього не могли б їх вдержати в своїх пазурах. Україну москвини підбили і тримають НЕ ЗБРОЄЮ, а лише підступом, українськими зрадниками і яничарами, а головно — добре організованою СИСТЕМОЮ ВИКАЗУ. Кожний москвин радіє, коли має нагоду виказати ворога Московщини. В засобах відкрити ворога не перебирає.

Щоб не загинути в свому пралісі, москвин мусив бути дуже обережним; мусив бути готовий кожної хвилини до несподіваного нападу укритих за деревами ворогів. Він не міг наперед дізнатися, звідки і коли впаде на нього удар, бо в лісі далеко не заглянеш. Це стале напруження нервів, вічне очікування підступного, близького удару зродило у москвина крім підозрілости, ще й почуття своєї безпорадности, яке з бігом століть виросло на почуття меншвартости і велике боягузство. Індивідуально москвин є глибокий боягуз.

В тій своїй психологічній безпорадності москвин інстинктово шукав моральної піддержки; інстинктово шукав дорадника, протектора, провідника. В Бога і в його всемогучість, в Його охорону москвин (в протилежність українцеві) не вірив, а його не зіпсутий цивілізацією тваринний інстинкт самозбереження підказував йому горнутися до гурту таких, як він; шукати помочі в гурті. Так народилася у москвина ідея «людина — ніщо, а громада — все». Народилася ідея оборонятися, наступати «скопам» (гуртом), «мірам» (громадою). «На міру і смєрть красна», «ламі стєной», «Іль мала нас?» і т. п. — вирази їхньої народної мудрости. Так закладалися психологічні основи московської «абщіни» (комуни) і абсолютизму влади їхніх царів та диктаторів.

Абщіна (громада) може помогти своєму членові лише тоді, коли сама є сильна. А її сила лежить в добровільній чи примусовій дисципліні, яка підпорядковує відосередкові інтереси індивіда доосередковим інтересам громади. В громаді свобода, права індивіда мусять бути обмежені, мусять бути підпорядковані проводові громади, інакше громада розпадеться, а з нею впаде єдина надія на допомогу, на охорону, на рятунок. Отже, громаду (абщіну, державу) мусив москвин скріпити за всяку ціну, хоч би і за ціну тотального поглинення індивіда абщіною, державою, хоч би за ціну абсолютного послуху провідникові, хоч би за ціну тотального підпорядкування інтересів індивіда, його прав, його особистої свободи провідникові. Так інстинкт самозбереження в московських умовах привів москвинів до ідеї спасенности ТВЕРДОЇ, СИЛЬНОЇ влади. Ось чому москвин охоче кориться своїм деспотам і, навпаки, завжди бунтується, коли бачить пом’якшення своїх володарів, ослаблення їх влади. Це, а ніщо інше було причиною бунтів в роках 1611, 1773, 1825, 1917.

Гієни ніколи не нападають одинцем (навіть на слабших від себе), а завжди нападають гуртом. Це є точний психологічний образ Москвина. Москвини нападають лише гуртом, лише тоді, коли чують за собою силу гурта. Опинившись одинцем або як побачить, що його гурт є слабший за ворога, Москвин впадає в паніку. З історії війн 1918–25, 1939–45, з репортажів УПА, з боротьби ОУН, із спогадів учасників і очевидців знаємо тисячі прикладів московського боягузтва та паніки. Знаємо сотки прикладів, коли гроза і пострах цілих околиць — НКВДисти панічно тікали при першому заламанні їхньої сили; ті грізні володарі, попавши в полон до УПА, плакали, навколішках благали на помилування так ганебно, що аж гидко було на них дивитися. Доброю ілюстрацією є таке оповідання. В ресторані п’яний полковник бешкетує; кричить, вередує, загрожує револьвером переляканій публіці, знущається з неї. Закликали поліцію. Приходить маленький миршавий чоловічок в уніформі НКВД, підходить до бундючого полковника і спокійно каже: «Звольте зоспокоїтись, товаришу полковнику, інакше ми вас заспокоїмо». Вмлівіч зникає бундючість у того героя: зблід, зробився маленький, почав вибачатися благальним тоном і зник за пару хвилин. Добре бо знав, що НКВД є СИЛА.

Сила — це ЄДИНИЙ аргумент, що його розуміє і шанує Москвин. Право, справедливість, мораль — це для нього китайська грамота.

Ліс зродив у Москвина безпорадність, меншвартість, боягузтво. Щоб посилити себе, МОСКВИН прийшов до абщіни. Щоб посилити абщіну, визнав потребу сильної влади. А сильна влада в уявленні того дикуна, є лише влада деспотична. Це він і висловив у своїй мудрості: «Кнут не мука, а фпрєть наука», «Палка нєма, а даст ума», «Нєт таво спарєє, што кулаком па шєє», «За бітава двух нєбітих дают» і т. п.

Абщіна не дозволяла жодного індивідуалізму у себе, бо ж то був би її кінець. Уряд не дозволяв суспільного індивідуалізму, громадської самодіяльности, бо то також було б початком його кінця, тому що був би втратив монополію на провід нацією, а свідомість Москвина ототожнює це з втратою сили.

Ліс, абщіна, уряд вбили індивідуалізм Москвина в самому його зародку. Безпорадність, почуття меншвартости, боягузтво, кріпацтво, абщіна, рабський соціяльний устрій, деспотична державна влада — все це остаточно скріпило весь духовий комплекс, що його можна назвати рабською отарністю. Всі чужинці, що відвідували Московщину в XV–XX ст. з огидою стверджують, що московському «рабалєпствію» нема рівного в світі рабства. В Московщині ВСІХ століть, від X по XX включно ВСІ є раби, від канцлера імперії до останнього прошака. Над кріпаком знущається дворянин (тепер над колгоспником комуніст); над дворянином знущається аристократ (тепер над рядовим комуністом високопоставлений); над аристократом знущається цар (тепер над членом ЦК диктатор). Практикована протягом майже тисячоліття ця рабська отарність стала національною рисою Москвина.

Сама природа Московщини сприяла вихованню тої отарности, пригноблюючи своєю географією всяку індивідуальність. Географія Московщини надзвичайно одноманітна, понура, вбога. Сіре, вічно захмарене «нєбо, єльнік і пєсок» (вираз їхнього поета) пригноблювали навіть чужинця. Подорожник на протязі соток кілометрів бачив лише плаский, пустельний, з ріденькими берізками чи миршавими сосонками краєвид (москвини свій праліс хижацьки вирубали), вбогість тонів і барв, ніяких гостро відмежованих обріїв, ні житла людського, ні згуку.