Читати книгу - "Заложна душа"

що вбив я його тоді у його ж власному палаці. Військо вижило і сказано було у таємній Книзі Низовій, що... заки Січ є, да не восстах із праху Мрець... Не встигаю я присягу виконати, не хоче для мене Бог таку милість надати; але доконаєш Святу Помсту ти, бо інакше моє закляття на тебе і на рід твій перейде і на душі праведні козацькі, і на весь рід вкраїнський... і нікому буде честь лицарства захистити, бо ще багато лиха накоїть цей пес...

Із тими словами піднявся Чорнояр і пішов просто у степ, прямий, як літ стріли із запорізького сагайдака...

6.Чигрин

...Чигрине, Чигрине, все на світі гине...

...І спекотним серпнем року від створення Адама 7184, а від плотського пришестя у світ Господа 1676, закінчилась Руїна...

...Від пошматованого власною славою і ворожими нашестями пресвятого міста Чигрина, нині обкладеного п'ятнадцятитисячним московським військом та трьома лівобережними полками, нарешті схиливши горду вию, вирушив до ворожого обозу нещасливий гетьман Петро Дорошенко із своєю старшиною.

Чигиринські стіни ще обкурювали дими від московських бомб, і в ровах тліли трупи після останнього приступу, а вже дорошенківські вірні сердюки-серденята похмуро стежили через бійниці, як повільно виїздить ясноповажна старшина на чолі із гетьманом до ворожого табору...

...Здаватись...

...Минули ті часи, коли сам Дорош вперто сидів під час минулої облоги із пістолем на діжці з порохом, воліючи піднестися нараз до неба, ніж складати зброю перед своїми найлютішими ворогами — Іваном Самойловичем-Поповичем та Москвою... ...

Щось зламалось у душі гетьмана. Коли зламалось? — хто знає...

Може, коли страчували без жалю його серденята уманську бунтівливу старшину, а може, коли благав свого сюзерена, султана турецького, випустити на волю поневолених міщан зруйнованого Кам'янця, а може, коли бачив, як вертаються його правобережники, немов ногайці з лівого берега, тягнучи ясир за собою, або в ту прокляту хвилину, коли залишив на затятого Демка Многогрішного щойно приєднаний із такою кров'ю Лівий берег та кинувся гамувати родинні чвари свої...

...Хто зна!

...Тільки, відчуваючи загибель справи своєї, передав гетьманські клейноди Війську. Військо гетьману Хмельницькому клейноди дало, тепер клейноди до справжніх господарів повернулись. І це було останнє, що зміг зробити для мрії своєї гетьман Петро Дорошенко.

...Але їхав тепер гетьман на поклін до затятих ворогів своїх, вірніше, вже не сам гетьман, а лише тінь від колишнього незламного володаря обох берегів козацько-малоросійської Вітчизни...

І не відомо, що більше пекло гетьманову душу — чи то сором від самої думки здаватись, чи насуплені погляди сердюків. А сердюки непривітно застигли на облуплених стінах під спекотним серпневим сонцем.

...А стіни вже безліч облог витримали, а кожен сердюк гусарської хоругви вартий...

...Виведи нас, пусти в останню лаву... Заллємо кров'ю рови чигринські...

...Але щось зламалось у душі славного гетьмана Петра Дорошенка...

...Старий канонір довго стовбичив замислено із запаленим ґнотом над мідною мортирою, споглядаючи, як розвертається старшина перед роз'їздом московських дітей боярських і лівобережників-барабашів. А коли кинув булаву під ноги стрілецькому полковнику гетьман Дорошенко, похилив сиву голову канонір, ґнотом ніяково повів і на ґніт плюнув, а потім довго дивився на блискучий ствол мортири, із якою пройшов довгий шлях, розпочатий на Жовтих Водах...

...Позаду гетьмана Дорошенка джура його відданий — запорожець Яків Горлач. Молодий, але справу свою знає. Тільки мовчазний занадто. Може, через те і прозвали його братчики не дуже смиренним ім'ям — Басурмак. Знає Дорошенко: нехай тільки косим оком хтось кине на нього, миттєво ляжуть залізні пальці на горло відчайдуха і холодне лезо дихне пекельно й запитально повернуться холодні очі до гетьмана.... Не одну таємну справу виконав Горлач, та тільки так добре, що і сам гетьман із неприємним почуттям зустрічає відкритий погляд джури свого вірного. Але зараз інші тяжкі думи обсіли гетьманову голову. Яків позаду конем править, скоса на лівобережників комонних поглядає — московських недоламків. Без упину двадцять років козацько — українську кров ллють.

Самому Якову чотири роки було, як розпалося козацьке братерство, стиснуте залізною рукою Хмеля. І вже виросло в Україні нове покоління, яке звикло лити братську кров наче воду.

Їде Яків обабіч полковників, які колись саму Польщу здобували. Сам Дорошенко, хоча широкі плечі свої як завжди поставно тримає, але вже не відчуває Яків тої заповзятої сили гетьманської, за яку колись полки яро у вогонь кидались.

А ось вже попереду роз'їхались діти боярські у бляшаних тегиляях. А за ними стрілецькі сотники замахали шестоперами і бородаті стрільці у червоних каптанах, незграбно брязкаючи бердишами, у шерегу шикуватись почали. Більш молоді витягували шиї, дивлячись на свого лютого ворога — клятого Дороша. Старі набурмосено позирали на поїзд гетьманський. Здавалося, над ними всіма — старими і молодими, над усім військом московським — моторошно віє єдина думка і єдине слово: Конотоп...

За шерегами, далі рівно тріпочуть по вітру прапори комонних полків Івана Самойловича. Московські недоламки. Перемогли нарешті недоляшків! Козаки на баских конях, суховій значками на списах грає — найкращі сотні відібрав гетьман Іван Самойлович, аби перед ненависним гетьманом-суперником похвалитись своєю силою. Сидять вправно, весело блимають очима: що, чигиринці, зварили чорта в ринці?

Дивиться Яків на них — нема лютішої ненависті, як між рідними братами.

Ось і сам гетьман Іван Самойлович — на коні перед золотим шатром (царський дарунок), біля гетьмана чорний геній України — боярин Ромадановський. Майстер хитромудрих задумів і творець кривавих колотнеч по обох берегах Дніпра.

Гетьман Петро найзаклятіших своїх ворогів побачив, і мимоволі рука повіддя трохи притримала. Обличчя широке посіріло. Добре зрозумів гетьман думки свого ненависного суперника-переможця, відчув, як зчепив пальці навколо булави клятий Попович. Ще мить — блисне булава, і гупне залп по Дорошенку й старшині його, а далі понесуться лавою компанійці звично дорубувати в капусту недоляшків з правого берега. І тоді все. Довгоочікуваний спокій. І булава — єдина по обох берегах Дніпра.

...Старшина Дорошенка підібралася і ще більше у сідлах виструнчилась, смерті очікуючи. Яків скоса на Дорошенка оком кинув — зараз, як бувало заб'є у жилах гетьманових сила і кинуться вони із шаблями на смерть. На козацьку смерть.

Тільки мудрий боярин, князь Григорій Ромадановський м'яко і христолюбиво Самойловича за плече торкнув.

...Хіба ж я, люб'язний Іване, сам палко не бажаю цих зрадників Його Царської Світлості на люті тортури та пекельну кару віддати? Хіба не мені знати, скільки голів православного воїнства ці бунтівні чигиринці посікли? Хіба не бачив я долини, трупами московськими всіяними? Хіба не ми із тобою пожежу малоросійську