Читати книгу - "Злочинці з паралельного світу"

— Японський бог! — вигукнув перелякано. — Вже консерви з котів почали робити!

Він узяв баночку й виглянув у вікно. Під вікном стояв Хроня.

— Ану глянь, що це за консерва, — тицьнув йому кіт.

— «Віс-кас» — по складах прочитав Хроня. — Що воно таке? — здивовано глянув він на Доллі.

— Ваша кіска купила би «Віскас»! — негайно озвався папуга Фері.

— Це спеціальний корм для котів, — пояснила Доллі.

— Для котів? — здивувався Хроня. — Ну дають! Тут людям нічого жерти, а вони для котів…

— Для котів? — зрадів Рата. — А я вже було подумав… Значить, годиться!

Він озирнувся по кухні й побачив на гачечку велику полотняну сумку. Зняв її й почав напаковувати всім, що було в холодильнику. Сумка швидко наповнилася, а залишалося ще більше половини запасів. Ледве дотягнувши сумку до вікна, Рата подав її Хроні. Хроня взявся за низ, але важезна сумка повалила його на землю.

— Ой-йой! — вигукнув Хроня, падаючи. — Що в біса ти сюди накидав?

— Тихо, не горлай! — засичав з вікна Рата. — Зараз я ще щось знайду!

Кіт понишпорив у комірці, де знайшов ще одну, таку ж величеньку сумку. В неї помандрувало те, що було в морозильнику. Не гаючись, Рата теж спустив її за вікно.

Дуже задоволений собою, Рата оглянув усі кухонні шафи, перевіряючи, чи не пропустив ще чогось їстівного.

А Хроня намагався підняти сумку, та не зміг навіть відірвати її від землі. Тоді він видряпався на підмурівок і зазирнув до кухні.

— Гей, ти! — гукнув він Раті. — Що ти ще там шукаєш?! Ми й цього ось, що ти наскладав, не доволочимо. Хана вже, пішли, а то вона зараз повернеться!

Рата виліз через вікно і сів перед сумками. «Гм! — почухав він лапою потилицю. — Дійсно, як його все це понести? А, придумав!» Кіт знову стрибнув на підвіконня і зняв з гачка над газовою плитою довгий вишиваний кухонний рушник.

— Гей, чувак! — гукнув він сердитого Хроню. — Давай сюди! Бери ось рушника і зв’яжи сумки.

— Навіщо? — не второпав Хроня.

— А ми зараз будемо з Рекса ішака робити! Ги-ги-ги! — зареготав Рата.

Рекс, що лежав у кущах, очікуючи, чим це все закінчиться, підняв голову.

— Ану, начальник, іди сюди! — гукнув його Рата. — Стань отут. А ти, — звернувся він до Хроні, — піднімай оту сумку й перекидай через нього.

Доллі зубами допомогла Хроні, і вони перевісили сумки через спину Рексові, наче віслюку. Рекс тільки закректав під вагою.

— Ги-ги-ги! — знову зареготав Рата. — Ну чим тобі не верблюд! Ну а тепер гайда!

Рата вже зробив крок від вікна, але раптом ляснув лапою по чолу, щось згадавши, і знову плигнув на підвіконня. Повернувся він за мить, тримаючи в зубах відкривачку для консервів з дерев’яною ручкою.

— Ледь не забув, йоксель-моксель, — сказав він, — бо бляшанки чим, зубами будемо відкривати? — і діловито запхнув відкривачку в сумку.

— Ну а тепер — гайда городами, так безпечніше.

Попереду Рата, за ним нав’ючений Рекс, за Рексом Доллі — вони подалися городами. Ледве за ними перестали шелестіти сухі бур’яни, як хвіртка до будинку Аріадни Трохимівни розчинилася і пропустила у двір спочатку двох міліціонерів, а за ними й саму господиню, яку під лікоть турботливо підтримував Антін Романович.

Розділ 17. Сварка

У той час коли, напівпритомна Аріадна Трохимівна перелічувала міліціонеру все, що в неї вкрали, додавши до списку магнітофон «Айву», фотоапарат «Кодак» та переносний кольоровий телевізор «Соні», друзі вже благополучно добралися до свого будинку.

Скинувши важкі сумки на підлогу, Рекс мовчки влігся на своє місце. Біля нього простяглася Доллі. Хроня з кутка похмуро спостерігав за Ратою, який метушився навколо сумок, витягаючи та розкладаючи принесене.

Хомка плутався у нього під ногами, примовляючи:

— Ой, скільки їжі, товариші! Ой, скільки! Тепер нам надовго вистачить! Треба список написати, щоб нічого не пропало, щоб усім порівну, щоб не все відразу… А то як єсть, так і сраці честь, як то кажуть… Треба, щоб надовше вистачило! Я, як головний завідувач складу, за все відповідаю! Щоб не вкрали…

Тут Рата припинив витягати бляшанки і з усієї сили ляснув Хомку лапою під зад.

— Ох ти смердючий пацюк! — зло засичав він. — Хто це тут у кого збирається красти? Ми самі у себе? Чи, може, ти ще кого знаєш, хто не проти оце вкрасти?

Хомка з переляку зарився в картонні коробки й затих.

— Тільки тр-р-расти вміють кр-р-расти! — озвався з труби Фері.

— Та виходить — не тільки трасти, — сказав похмуро Хроня.

— А хто ще? — здивувався Рата.

— А оце все, — Хроня кивнув на сумки, — хіба не крадене?

— Ні, це не крадене, — зло заперечив Рата, — це екс-про-прі-йо-ва-не майно у класового ворога!

— Ну й слів ти нахватався у своїй «Котячій Брисі»! — аж закрутив головою Рекс. — Ти хоч сам розумієш, що ти оце пролепендів?

— Я розумію, — так само злісно просичав Рата. — А ось дехто, — він глянув на Хроню, — не розуміє, що він каже, коли говорить.

— А що тут розуміти? — знизав плечима Хроня. — Залізли, як злодії, у будинок і забрали у нещасної бабки всю їжу.

— Як злодії?! У нещасної?! — перекривив Хроню кіт. — По- перше, йоксель-моксель, це й мій дім, з якого мене ця стара піпетка вигнала! А по-друге, оця вся жратва — це те, що я не з’їв за той час, поки тиняюся безпритульний! Зрозуміло? Це все — моє, мені належить. А я вас цим усим пригощаю! А по-третє, ця нещасна бабка, як ти, чувак, кажеш, завтра свій холодильник напакує по саму зав’язку знову. Так що ти за неї не переживай! Ти за себе переживай. Врешті-решт ми ж домовилися мстити, мстити і ще раз мстити!

— Якщо це так називається оце мстити, то я не хочу, — похмуро сказав Хроня. — Це звичайний грабунок, і я більше на таке не піду.

— Я теж, — підтримав його Рекс. — На душі неначе насрано.

— Вибачте, пане Рато, але я теж… — підняла гарненьку голівку Дол.

— Ну й пішли ви всі знаєте куди? — сказав Рата. — А я це все не збираюся отій «нещасній» повертати. Не хочете їсти — не треба. Мені на довше вистачить. А ти, пацюк, теж відмовляєшся, чи як? — гукнув він до Хомки. Але ображений Хомка не озивався.

Зате озвався Фері. Він нахилив чубату голову набік і закричав:

— Мені зер-р-рна! Зер-р-рна! Або гор-р-рішків від Фер-р-ре-р-р-ро!

— Є тобі зерно, пучок пір’я! — зрадів Рата і витяг з сумки декілька сухих качанів кукурудзи, які встиг прихопити у комірці, де Аріадна Трохимівна тримала корм для курей.

— Годиться? — гордо спитав він