Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

— Це якийсь жах! — скрикнув я, пробігши лист очима.

— Так, щось начебто не дуже звичне, — спокійно зауважив мій приятель. — Прочитайте, будь ласка, мені вголос.

Лист, що його я прочитав, був таким:

«Дорогий містере Шерлоку Холмсе!

Цієї ночі в будинку номер 3 в завулку Лористон-Ґарденс, на Брикстон-Роуд, сталася препогана історія. Близько другої години наш черговий помітив у будинку світло, а оскільки там ніхто не мешкає, запідозрив недобре. Він побачив, що двері відчинено, а в першій кімнаті, зовсім порожній, лежить труп ошатно вбраного джентльмена. На візитних картках у його кишені стояло ім’я «Енох Дж. Дребер, Клівленд, Огайо, США». Ні слідів пограбування, ні слідів насильства не було. На підлозі були криваві плями, але на трупі жодної рани не знайшли. Ми не можемо зрозуміти, як він потрапив до порожнього будинку; і взагалі вся ця справа — чистісінька загадка. Якщо ви приїдете до дванадцятої, то застанете мене на місці. Поки вас не буде, я залишатиму все як є. В разі ви не зможете приїхати, то я перекажу вам усі подробиці й буду щиро вдячний, якщо зволите поділитися зі мною своєю думкою.

Щиро ваш

Тобіас Ґреґсон».

— Ґреґсон — найкмітливіший з детективів Скотленд-Ярду, — зауважив мій приятель. — Вони з Лестрейдом вирізняються з-поміж інших нездар. Обидва жваві й завзяті, хоча старомодні до краю. Між собою вони не ладнають. Ревнують один одного до слави, як красуні акторки. Ото сміху буде, коли вони обидва натраплять на слід.

— Але ж не варто, напевно, марнувати ані хвилини! — вигукнув я. — Піти покликати кеб?

— А я не знаю, чи поїду, чи ні. Я ж найперший у світі ледар, коли на мене нападають лінощі, але часом буваю й бадьорим.

— Але ж ви мріяли про такий випадок.

— Любий мій друже, що мені до того? Я, скажімо, розплутаю цю справу, але все одно Ґреґсон, Лестрейд і К° покладуть усю славу собі до кишені. Така вона, доля приватної особи.

— Але він благає вас допомогти.

— Так. Він знає, що до мене йому далеко, і навіть сам казав про це мені, але він радше язик собі втне, ніж скаже це комусь третьому. Проте їдьмо погляньмо. Візьмуся до роботи на свій власний ризик. Хоч посміюся з них, коли нічого не вийде. Ходімо!

Він кинувся по своє пальто: напад завзяття взяв гору над його байдужістю.

— Беріть капелюх, — мовив він.

— Ви хочете, щоб я поїхав з вами?

— Так, якщо вам більше нема чого робити.

За хвилину ми вже сиділи в кебі, що мчав нас на Брикстон-Роуд.

Був хмарний, понурий ранок; над дахами навис темний туман, що, здавалося, віддзеркалював брудні вулиці внизу. Приятель мій був у чудовому настрої, без упину балакав про кремонські скрипки й про різницю між скрипками Страдіварі та Аматі. Я сидів мовчки; похмура погода і сумна справа, до якої ми взялися, гнітили мене.

— Ви нібито зовсім не думаєте про цю справу, — перервав я нарешті Холмсову музичну балаканину.

— Я ще не маю фактів, — відповів він. — Припускати щось, не знаючи всіх обставин, — найприкріша помилка. Це зашкодить подальшим міркуванням.

— Скоро ви матимете факти, — зауважив я, показуючи пальцем. — Ось Брикстон-Роуд, а отам, коли не помиляюся, — той самий будинок.

— Саме так. Стій, хлопче, стій!

Ми зупинилися ярдів за сто від будинку, але Холмс наполягав, щоб ми вийшли тут і закінчили подорож пішки.

Будинок номер 3 в завулку Лористон-Ґарденс виглядав лиховісно й погрозливо. То був один із чотирьох будинків, що стояли трохи збоку од вулиці; у двох із них хтось мешкав, два інші стояли порожні. Будинок номер 3 дивився надвір трьома рядами темних вікон; то тут, то там на брудній шибці, наче більмо на оці, біліла картка «Здається внайми». Перед кожним будинком був маленький садочок, що одділяв його від вулиці, — кілька деревець над ріденькими кущиками; через садок пролягла вузька жовтава стежка, що являла собою, очевидно, суміш глини з піском. Уночі дощило, й зараз усюди були калюжі. Вздовж вулиці височів цегляний мур у три фути заввишки, з дерев’яною решіткою вгорі; до муру притулився здоровило констебль, оточений невеликою юрмою роззяв, що витягали шиї, марно сподіваючись хоч на мить уздріти, що коїться за тим муром.

Мені здавалося, що Шерлок Холмс одразу увійде до будинку й візьметься розслідувати цю загадку. Але це немовби зовсім не входило до його намірів. Із безжурністю, яка за таких обставин межувала б із хвальковитістю, він пройшов туди-сюди тротуаром, позираючи то на землю, то на небо, то на будинки навпроти, то на решітку над муром. Закінчивши огляд, він поволі пішов стежкою — чи радше моріжком уздовж неї, — уважно придивляючись до землі. Двічі він зупинявсь, і одного разу я помітив на його обличчі усмішку й почув задоволений вигук. На вологій глинястій землі було багато слідів, але її вже добряче витоптала поліція, тож я просто не уявляв собі, що сподівався відшукати там мій приятель. Проте я встиг переконатись у його надзвичайній проникливості й не мав сумніву, що він може побачити багато такого, що залишиться непомітним для мене.

На порозі будинку нас зустрів високий, ясновидий, білявий чоловік із записником у руці; він кинувся до нас і гаряче потис руку моєму приятелеві.

— Як добре, що ви приїхали, — мовив він. — Я все залишив тут, як було.

— Крім отого! — відповів Холмс, показуючи на стежку. — Навіть череда буйволів не залишила б по собі такого місива. Але ви, Ґреґсоне, безперечно, оглянули стежку, перш ніж дозволити її так затоптати?

— Я мав багато роботи в будинку, — ухильно відповів детектив. — Тут є мій колега, містер Лестрейд. Я сподівався, що він простежить за цим.

Холмс позирнув на мене й насмішкувато підняв брови.

— Ну, після таких майстрів, як ви та Лестрейд, мені тут нема чого робити, — мовив він.

Ґреґсон самовдоволено потер руки.

— Еге ж, ми, гадаю, зробили все, що могли, — відповів він. — Проте справа ця досить химерна, а я знаю, що вам такі до вподоби.

— Ви приїхали сюди в кебі? — спитав Шерлок Холмс.

— Ні, сер.

— А Лестрейд?

—