Читати книгу - "Курва"

Тепле повітря, вода, багато сонця, пряна, насичена особливими присмаками їжа, екзотична зелень, фантастичні квіти – усе, геть усе навколо кидало, штовхало нас в обійми одне одного. Ми не пручалися.

Я прокидалася від єдвабних дотиків його уст на своїх повіках, скронях, вилицях. Він зупинявся, стишував темп у тому місці, де починалися уста. Він ніжно вилизував їх. Наче вивчав на міцність тонку і прозору шкіру кольору моїх мрій. Павло збирав залишки сновидінь, що намагалися сховатись, затриматися у м’яких, вимощених оксамитом кутиках.

Мимоволі я й сама уже підставляла для поцілунків обличчя, бо непокоїлася, що за мить доведеться все ж таки прокидатися, так і не спізнавши насолоди до кінця. Та хіба насолоду можна пізнати до кінця? Тільки-но ти вирішуєш, визнаєш, що ось є, саме це і є тією насолодою, як наступного разу з тобою коїться щось зовсім інше і непередбачуване. Він не спішив. Цілував доти, допоки мої уста самі жадібно не розкривалися і не починали шукати його.

Стояв наді мною, спершись на руки. Не торкався мене своїм тілом. Дивовижне відчуття. Поцілунки, мов легкокрилі пурпурові метелики, які щойно покинули мою свідомість, витають наді мною і то по одному, то одразу по двоє опускаються на спрагле насолоди тіло. Досі не знаю, як він цього досягав, але від здогадок паморочилося в голові, і я поринала в новий, сповнений чуттєвості сон.

У моїх долонях по черзі опинялися то його руки, то обличчя, то стегна, то сідниці. Він сам переміщував мої долоні туди, де йому хотілося відчувати їхню присутність. Він сильніше стискав їх, коли йому кортіло міцніших, іще міцніших, ритмічніших відчуттів.

У моїх долонях його прутень. Коли очі заплющені, він видається значно більшим, ніж насправді. Він – наче окреме живе створіння. Наче впійманий птах. Він пульсує, здригається, прагне вирватися.

Павло стискає мою долоню сильніше і проводить нею вгору і вниз, задаючи власний ритм. Мені хочеться по-своєму. Мені кортить довести його до того стану, аби не тямив, де він, із ким він, що відбувається. Хочеться визволити в ньому звіра. Міцного, хтивого, чуттєвого.

Здається, він здогадався про мої наміри. Відпустив руку. Тепер він у цілковитій моїй владі. Він належить тільки мені, тільки моїм долоням, пальцям. На якусь мить ухиляюся від його поцілунків – коротких, сухих, ритмічних, збудливих. Щедро слиню долоню і повертаюся до нього. Його настовбурчена плоть палахкотить жаром і нетерпеливістю. Я його розумію.

Пестячи його вже обома руками, спрагло шукаю уста. Мені хочеться поцілунку – вологого, довгого, потойбічного, у якому можна розчинитися, згубитися й поринути в сон наяву.

Долоню лоскоче його волосся нижче живота. Я знаю, що воно в нього золотисте, але зараз, мокре від слини, бажання, очікування, воно потемніло. Як небо темніє перед бурею, перед грозою.

Забирає мої долоні і розпинає мене посеред ліжка. Лежачи із заплющеними очима, намагаюся збагнути, що він задумав. Іноді мені хочеться, аби він зав’язав мені очі, прикував кайданками до билець ліжка і робив усе, геть усе, що заманеться. Кінець його прутня впирається мені в уста. Настирливо, владно, солодко. Його обличчя занурюється в моє лоно, нахабно розгортаючи одну за одною всі пелюстки, за якими сховане сокровенне, за якими – я. Оголена, розкрита, безпорадна, доступна кожному…

Цілую його стверділу до неможливого плоть, захоплюю його устами. Павло на мить зупиняється, перестає мене цілувати. Слухає. Свою насолоду. Штовхальним рухом проникає глибоко, заштовхує в мене себе всього. Стогне. Його серце голосно стугонить у грудях, скронях, у моєму роті. Я задихаюся. Намагаюсь визволитися з-під його враз скам’янілого тіла.

Ми міняємося місцями. Тепер я згори. Тепер я контролюю глибину, ритм. З насолодою вилизую його всього від основи догори і в зворотному напрямку. Так безліч разів. Павло, здається, забув про свого прутня, бо цілковито поринув у довгий солодкий поцілунок межи моїх ніг. Мені мало його язика, мало пальців, якими намагається собі допомогти. Нічого, абсолютно нічого не може зрівнятися з насолодою входження його випещеної-вилюбованої мною плоті.

Лягаю на спину і даю йому право ввійти в мене. Так уміє тільки він один. Владно, рвучко, хмільно.

Іноді мені видається, що Павло мене ненавидить – з такою настирливістю, затятістю, силою він входить у мене, виштовхуючи на берег насолоди. Здається, тієї миті нічого важливішого у світі від насолоди, яка от-от прорветься і заполонить собою моє тіло, мене саму, весь світ, не існує і не може існувати.

– Доброго ранку, коханий… – Лише зараз розплющую очі.

– Доброго ранку, люба… – Наче крізь сон.

Він лежить поруч – великий, мокрий, спустошений. Він дивовижно красивий у своєму безсиллі. Він розчулює мене чи не вперше, відколи його знаю. Нахиляюся і дарую йому вдячний поцілунок у плече, що найближче до мене.

Сьогодні неділя. Минає четвертий день нашого перебування в готелі. Ми мало спали, багато плавали, цілувалися, трималися за руки. Нічого не віщувало бурі. Я здалася першою. Не стрималася.

– Скільки часу ще триватиме твоя сепарація?

Павло наповнює білим сухим вином мій келих. Це вже втретє.

– Ти про що? – вдає, що не розуміє.

– Про тебе і твою дружину.

Я не п’яна, але думки вже не слухають мене. Пруть із мене одна наперед одної, наче школярі на перерву.

– Ти мусиш?

Він іще надіється, що я схаменуся, адже я вмію. Мені не раз вдавалося змовчати. Він таки це бачив.

– Так.

Павло розчаровано зітхнув.

– Ми про це вже не раз розмовляли. Я б не хотів зараз повертатися до цієї теми. Не зараз, не тут, не сьогодні. Я нічого нового не маю тобі сказати. Ти це знаєш, – розмовляє, наче з хворою. Ніжно, без емоцій. Благає.

– Я так більше не можу. – Це правда.

– Я знаю.

– І що?

– З чим?

– З нами. З тобою, з твоєю дружиною. Ти її залишиш?

– Не знаю.

– А що ти знаєш?

– Що мені з тобою добре.

– І це все?

– Так.

Я не можу втримати сліз. Вони рікою, двома стрімкими потоками течуть-скапують мені на руки, на білосніжний обрус в італійському ресторані, куди ми пішли з нагоди неділі. Вже посиділи, вже відпочили. Настрій зіпсутий, вечеря також. Павло не встав, не обернувся, не пішов. Він вихований. Він приречено сидить навпроти мене й очима, повними жалю, дивиться в мій бік. Руки безвільно лежать на колінах. На великій білій тарілці непочатий кальмар.

– Тобі краще?

– Ні. Мене виводить із себе твій спокій. Мені хочеться схопити оці кляті тарілки і розтрощити всі до одної, мені хочеться