Читати книгу - "Зворотний бік темряви"

– Блін, прямо наче в казці про Калиновий міст через річку Забуту-Незгадану. Невже за воротами нас чекає хатка на курячих ніжках із Бабою Ягою всередині? – Мальва раптом згадала казку бабусі Горпини про пригоди Оленки та Іванка в темному лісі.

Стрибог здивовано витріщився на Мальву:

– Що, Баба Яга? Ну нічого собі у світі Єдиного Бога казочки дітям розповідають на ніч. Смертні що – й про це вже знають? Треба буде якось Ягілці при нагоді переказати.

– Кому? Ягілці? А вона що – насправді тойво чи не тойво? – Мальва здивовано вивчала Стрибога, чи випадково не насміхається.

– Ага, тойво. Тільки живе вона на тому боці, звідки ми йдемо зараз. Он там її хатинка. – І Стрибог махнув рукою кудись уздовж ріки. – Якщо йти берегом Мертвої річки, то за десять хвилин неквапної ходи набредеш на стежку, а вона тебе виведе простісінько до хати Ягілки. Ну, правда, бабою я б не став її називати.

– Ага. А тепер ще раз для непосвячених. Мертва річка це ота вода, що під мостом, тобто та сама річка?

– Ага, та сама. У вас її називають Забутою-Незгаданою. І досить влучно, мушу сказати. У нас вона Мертва, тобто річка з мертвою водою.

– Офігіти. Тьху, вибач. – Мальва скривилася. – Це вже точно не Яроворот із квітниками-мальвами, барвистими метеликами та розумними павуками. Страшилки, я так розумію, тільки починаються. Цікаво. Може, не все тут уже й так хріново, тобто нудно. Мо’, у вас і зоопарк із драконами є, чисто по приколу, – Мальва відразу виправилася, – тобто випадково?

Стрибог це помітив, усміхнувся тільки очима. Мала йому подобалася дедалі дужче, він впізнавав себе у її бунтарській впертості, в манері говорити, ставити запитання. Цікаво, як дід Мор її сприйме? Зрештою, в старого немає іншого виходу, як прийняти онуку. Рідке золото – гарна назва для того, кого треба буде зробити справжнім загартованим золотником.

– Заходь у ворота, Мальво. Тут уже можеш торкатися руками до усього. І запитувати. Бо не все так зле, як здається, правда ж?

– М-дя! Тобто авжеж, поки що! Якщо не рахувати мертвої води та попечених рук. А чого вода мертва, Стрибоже?

– Мертва, бо пити її не можна, і тому в ній ніхто не живе.

– Не живе? Та невже? – Мальва хитро посміхнулася. – Якщо не рахувати винятків, так? Живуть-живуть і там! Ох, тільки не заперечуй, я це відчула, тільки-но на міст стала. Відчула під собою їхню присутність і те, що вони уважно спостерігають і чомусь байдужі до мене, а от ти їм не подобаєшся. Скажи, а чому вони вас так не люблять, до тебе тягнеться ниточка люті від річкової води?

Стрибог задоволено посміхається:

– Це не лють. Це страх і повага. Я тебе не дурив. Живих створінь у воді насправді немає. Це почвари. Вони нічого лихого не можуть нікому вчинити, особливо тому, хто їх створив. Знаєш, на все свій час. І про мешканців мертвої води ти дізнаєшся, але пізніше. Бо нас уже зачекалися у Храмі Чорнобога.

– Супер, тобто добре, – Мальва не вірила тим словам, які говорив впевнено та трохи зухвало Стрибог.

Так, він не дурив її, бо вірив у те, що каже. Але воно не було правдою. Може, свого творця ті, що мешкають зараз у Мертвій ріці, колись і любили, але не теперішніх темних. Щось тут у тій історії нечисто, відчувала це, натомість вголос сказала інше:

– Гарна історійка, позитивненька вся така. І це я ще не зайшла. Але все решта – просто супер-пупер, зашибісь, тобто гарно все.

І Мальва сміливо зробила кілька кроків у бік навстіж розчинених воріт.

То був геть інший світ. Зовсім не схожий на ті, які їй доводилося бачити. Оселище Відтіні. Для себе вона це пояснювала так – поселення, очевидно, народилося від тіні, відповідно тіні мати не може, бо саме є нею. Відсутність сонця робило свою лиху справу, бо вічний похмурий день висів над поселенням. Запитувала себе, чи бувають тут зорі і чи бачать тут люди хоча б інколи місяць, і що тут тримає небо? О так, небо. Потім вона зрозуміє, що саме, коли добреде до центральної площі Оселища і побачить Чорнобогів Храм.

Світ Відтіні і справді був особливим у всьому. Прямі, мов стріли, вулички, вимощені чорною бруківкою. Звісно, це не дивовижа, бо у світі, з якого вона прийшла, вулички також здебільшого прямі, але ці були мов під лінійку вирівняні й не мали зовсім бічних відгалужень. Маленькі, крихітні безликі халупки тулилися близько до дороги. Тут росло щось схоже на траву та дерева, але розглядати прискіпливіше їх зовсім не хотілося. Бо воно не милувало око, просто заповнювало вільний простір. Щоб світ не видавався пустирищем. Однак це не дуже допомагало. Бо світ все одно був безликим. Стенула здивовано плечима. Що ж, люба, то тобі не світ Вередів чи Яроворот та й навіть не рідний світ Єдиного Бога.

Було якось незвично тихо. Не співали пташки, не шелестіло листя на деревах, не шурхотіло каміння під ногами, не було чутно людського звичного для поселень галасу, тільки гучно та чітко карбувалися по бруківці кроки. Тук-тук, тарах-тарах. І все, бо за півмиті і це гучне бамкання з’їдала тиша. Липка тиша, але не порожнеча, бо була заповнена. Те, що вони тут не одні, – відчувала. Приклала руку до Перемінника, промовила кілька слів прохання і враз чітко побачила попід пісними халупками щось схоже на людей, але безлике, як увесь довколишній світ. Їх не було багато. Вони всі як один побожно і геть злякано спостерігали за тим, як йдуть широкою вуличкою двоє – чоловік та юна дівчина. Однаково безликі лиця, не могла розгледіти бодай одне чітко. Наче на портреті художника, написаному олійними фарбами. Фарба ще не висохла, а хтось пройшовся по портрету рукою, і людський лик стерся до невпізнання. Істоти мали невисокий зріст, нижчі навіть за Мальву. Вони перелякано відводили від Мальви свої очі, відчуваючи: вона їх бачить. Дивна дівчина, зовсім не така, як ті, що тут живуть. Безсмертна з купою світла у собі. Істоти похапцем ховали голови в плечі, бо те світло лякало їх. «Що вона забула у цьому Темному світі?» – запитували вони мовчки. Мальва читала їхні думки. Доволі просто, зовсім не напружуючись. Деякі з них, коли надто довго дивилися на неї, починали згадувати себе колишніх, інші лякалися цього і поспішали заховатися за дверима халупки.