Читати книгу - "Цурпалки"

Її захоплювало спілкування з Елаєю. Він жартував так, що спершу Юдита жахалася, а потім невпинно реготала; він знав кілька мов і вільно вживав поняття кількох суспільних наук. Одного разу він повідомив їй, що збирається написати бестселер. Юдита не здивувалася його самовпевненості, вона звикла до цього, як звикають до запаху парфумів. Сюжет майбутнього бестселера: молодий чоловік подорожує в компанії біса і знайомиться із сексуальними звичаями різних народів. «А біса звати Збігнев Лев-Старович[8]», — припустила вона. Елайя був у захваті. Юдиту безмежно тішило, що в них так багато спільного; справді, вони розуміли один одного ледь не з півслова.

Щоправда, Юдита все ніяк не могла дізнатися, яке ж його фахове зайняття. Він всіляко ухилявся від відповіді, і дівчина почала підозрювати його в причетності до якихось кримінальних кіл. Втім, це лише збуджувало її інтерес, адже таємничість Елайї, його мужність та здатність контролювати все, до чого б він не брався, окреслювали образ «справжнього» чоловіка, який зустрічається лише на сторінках героїчного епосу у яскравих обгортках. Юдита, до речі, інколи із задоволенням гортала оті специфічні підручники для дівчат молодшого пенсійного віку, і навіть зітхала, і навіть мріяла. Що ж, і таке буває.

Вони гарно проводили час разом: нічні клуби, прогулянки пароплавом, маргаріта, куантро і великий, мов барабан, місяць… та от власне і все, що стосується прелюдії до найбільш цікавої частини цього роману.

Юдита вирішила запросити його додому. Тобто, запросити додому, що мусило означати наступний етап розвитку їхніх стосунків. Вона вже подумки одягала себе в шати сильної та чуттєвої жінки, яка знає, чого хоче. Зрештою, вже двадцять четвертий розміняла, вже можна, вже, радше, треба. Отож, Юдита та Елайя, провівши чудовий вечір у клубі в стилі латіно, значуще перезирнулися та вирушили до помешкання Юдити.

* * *

— Я категорично проти, пане Бурштинів! Що ж, ви хочете сказати, що зло — це збочення, чи то, хвороба? Так?

— Ні, сонечко, не треба вивертати мої слова. Я намагався лише сказати, що зло — немов пародіює добрі зачинання. Пам’ятаєш, Ахура Мазда[9] створив любов, а його брат-близнюк Ангро Майнью — створив хіть.

— От, власне, що створив. А говорять, зло, мовляв, лише руйнувати здатне, творити — зась.

— Не слід плутати традиції, моя люба Мара. То в християнській — руйнувати. В офітів, людей створив злий демон Ялдаваоф, супротивником якого потім став Змій, втілення Найвищої Мудрості. В маніхеїв — фізичний світ, як і фізичні тіла-теж породження злих сил, архонів, і можуть приносити душі лише страждання.

— Майже як в буддистів, так? Все — страждання. Нема в світі щастя…

— Е-е, в цьому випадку зло і страждання — від бажання індивідуального, особистісного досвіду існування.

— Ага, ну звісно. Слід-бо розкумекати, що все довкіл — лише ілюзія, галюцинації шизофренічного, обкуреного Духа.

— Ох і тяжко ж із молоддю. Тобі, може, ще кави замовити?

— І шоколадку. Гаразд, а як же християни розбирались зі своїм парадоксом: Бог створив світ, Бог добрий і всемогутній, тоді чому ж існує зло? Чи то Бог недостатньо добрий, чи то недостатньо всемогутній?

— Нема на тебе Августина.

— Ги-ги, було Торквемаду кликати.

— Ну, добре. Можна сформулювати це так: Бог хотів, аби люди скористалися свободою вибору, і, аби можна було вибрати щось одне, слід було запропонувати альтернативу.

— Як із тим веселим офіціантом: «Чого вам, чаю чи кави? Кави. А от і не вгадали!» Щось таке? Але мені ось що цікаво: навіть та стихія, яка мусила правити за пугало, і то була зрештою антропоморфіні… антропоморфізована. Ось.

— Аякже, логіка проста. Зло — від гордості. Адже позбавлена душі субстанція не може відчувати гордості чи виявляти якісь амбіції.

— Ги, я, тумбочка, існую і пишаюся тим, що я тумбочка. Але хочу бути столом!

— Щось таке. Але альтернатива, оте твоє пугало, виявилася такою привабливою, що довелося створити мораль.

— І пекло! Як же не покарати за неправильний вибір?

* * *

Вона трохи хвилювалася. Наче вперше. Втім, позираючи на Елайю, вона відчувала якийсь внутрішній теплий дотик: все буде добре. Та й у власній оселі Юдита почувалася безпечніше і впевненіше. На своїй території, у своєму праві.

Юдита відчинила двері. В квартирі темно, і трохи пахне димом. Дівчина ввімкнула світло і нервово запропонувала гостеві зняти плащ та облаштуватися як зручніше. Елайя спостерігав за нею з іронічною усмішкою, певно, здогадуючись про її хвилювання. Потім дістав з портфеля пляшку вина і попросив принести склянки; Юдита відразу ж зітхнула з полегшенням. Вони трохи випили, після чого Елайя потягнувся по-котячому і промуркотів:

— Завтра їду звідси.

— Правда? — вона вже давно не запитувала «куди», — А скоро повернешся?

— Не думаю. Нема чого мені тут робити.

— Але… як же ж?

— Як же ж ти? Так, ти це хотіла запитати? — його голос раптово холодний і твердий мов криця.

— Елайя, що трапилося?

— Нічого не трапилося, сучко! Ти мене просто не знаєш! Думаєш, все жарти-квіточки! Не можу більше, дістало!

— Елайя, любий …

Юдита зблідла. Вони дивилася на нього вражено, перелякано, нічого не розуміючи. Цього не може бути! Не може людина ТАК змінитися!

— А, не віриш! Я доведу тобі, — прошипів він.

Він нахилився і поцілував її, боляче стиснувши рукою шию. Потім розмахнувся і вдарив її по обличчю тильною стороною долоні. Вона зойкнула і спробувала вивільнитися з його рук.

— Відпусти! Елайя, відпусти!

Він дивився їй в очі, усміхаючись. Потім ще раз вдарив, цього разу відпустивши руки. Силою удару її відкинуло назад, гупнуло головою об бильце ліжка. Коли вона підвела голову, з її носа струменіла тоненька цівочка крові. Юдита відповзала від нього, схлипуючи, все ще не в силі провірити в те, що відбувається.

Елайя підвівся і зробив крок до неї, знімаючи ремінь з брюк. В його очах Юдита побачила намір, бажання людини, що не звикла змінювати своє рішення, і її охопив страх, тваринний страх перед безжальним хижаком. Вона закричала і метнулася геть, але було вже пізно. Він схопив її, заломив руки за спину і скрутив їх ременем. Потім запхав до рота якусь ганчірку і прив’язав до ліжка.

Відступив на кілька кроків, мовби милуючись картиною у галереї. Юдита плакала від страху і безсилля, агонічно здригаючись у сплетеній ним павутині. Із того ж портфелю,