Читати книгу - "Бісова душа, або Заклятий скарб"

class="p1">…Власне, все це Андрій збагнув лише потім, коли нарешті заспокоїв переляканого коня. Вичісувати його зараз не було сенсу, оскільки навкруги, куди не кинь оком, височів сосновий ліс — лишалося тільки якнайшвидше вибратися звідси. Орлик, переживши з Ярчуком чимало страшніших пригод, мовчки терпів страждання і ніс вершників у обраному Андрієм напрямку — на захід. Та, зізнатися, і особливих страждань він не відчував, більше незручність і переляк від незвичної пригоди: хвоїнки, піднявшись і надійно влаштувавшись на ворсинках, завмерли, наче чекали чогось.

«Тільки б вітру не було», — думав Андрій, дивлячись на ламані, наче крила хворобливого курчати, гілки сосен над головою. Йому аж ніяк не хотілося пригріти в своєму волоссі курінь-другий голок. Миколка теж нашорошено поглядав угору, навіть наслинив пальця і виставив перед собою, перевіряючи, звідки може дмухнути біда.

Наче у відповідь на їхні неприємні очікування, сосни хитнулися. Звук, що народився при цьому, мало нагадував звичайний лісовий шурхіт — скоріше напівстогін-напівзітхання велетня.

— Їхати-и! — долинуло згори. — Так! Та-ак! Летіти! Мчати! З місця на місце! Швидше! Ще швидше!

Андрій зробив коліньми ледь помітний порух, Орлик зупинився. Відомо ж бо: чого від тебе нечисть найбільше хоче, того їй ніколи не давай. Окрім остаточної загибелі (нечистєвої, не своєї!), після якої відстраждала душа зможе нарешті піти до Господа; от тільки рідко хто з нечисті собі таке просить.

— Шви-и-идше! — вмовляючи, простогнав ліс. — Швидше б!..

Миколка озирнувся на Андрія. Той усміхнувся:

— Не бійся.

А що тут скажеш хлопцю? Що ліс-неліс, виявляється, хоче бути іншим — та не може? Довго пояснювати, та й не треба воно малому.

«Тепер ясно, що хрускотіло під Орликовими копитами, поки ми лісом їхали».

Добре, Миколка в інший бік дивився — не бачив білих півкуль черепів, які проступали крізь хвойну ковдру.

* * *

Дерева оточили щільним частоколом: ні верхи проїхати, ні пішому протиснутися між стовбурів. Ліс-нечисть усе-таки вмів трохи пересуватися. Недостатньо, аби відчути себе вітром чи швидконогим хортом, але задосить, аби затримати неуважних гостей.

— Поговоримо? — тихо запропонував йому Ярчук, злазячи з коня.

— Про що? — презирливо дихнуло згори.

— Про життя.

Тиша.

Раптом, так само непомітно для ока, дерева в одному місці посунулися, пропускаючи до подорожніх чоловічка. Себто це тільки спершу, та й то здалеку, та й то горілкою вчастувавшись, можна було прийняти істоту за чоловічка. Складений був нечисть із колоди та гілок, вкритих тими ж таки хвоїнками. Він спритно скакав на однісінькій нозі з шістьма різнорозмірними пальцями, допомагаючи собі руками: коротшою розмахував у повітрі, а довшою зрідка спирався на землю. Листя папороті зухвало, на зразок своєрідних «оселедців», звішувалося у нечистя з маківки, а метелик, який сидів точнісінько над сучком-«носом», широко розкинув крила з великим оком на кожному, що були у «чоловічка» замість очей справжніх.

Рука Андрія сама собою смикнулася покласти животворний хрест, але останньої миті козак опам’ятався і стримався. А от Миколка з переляку голосно гикнув.

Нечисть незграбно вклонився; метелик стулив крила і знову розправив.

— Фітаю, — сказав дідусь-деревинка. — Не ляхайтесь. Але так пуде легше росмофляти — нам і вам. От. — І очікувально вирячився на Андрія очима з метеликових крил.

— Ти навіщо… — Ярчук ледь не додав «бісова сила», але, знову ж таки, пересилив себе, — …ти навіщо моєму коню в хвіст голки понатикав? А тепер і нас затримати збираєшся? Хіба ми тебе чимось образили?

Нечисть скреготнув; метелик злетів і двічі прокружляв над його головою, відтак сів на своє місце біля носа-сучка.

— Ті, хто мене опразиф, — он де. — Він довшою рукою тицьнув у напрямку черепів.

— Тоді — чому? — не здавався Андрій. Подумки він уже уявляв себе в компанії інших подорожніх.

— Літати хочу, — заявив дідусь-деревинка із безпосередністю трирічного дитяти. — А не мошу.

— Так і я ж не можу, — покривив душею Ярчук. — І тим паче не можу зробити так, аби ти злетів.

Нечисть зітхнув, хитнувшись від почуттів, що переповнювали його:

— Коли кхінь, швідко-швідко… о-о! Майше летиш!

— Але ти — не тільки хвоя. Сосни, трава, тварини лісові — також ти, правильно? Всіх я на коня не посаджу, і навіть на плечах у мене ви не поміститесь… ти не помістишся. То чого ж ти хочеш?

— Рухаття! Рухаття, так! — Чим більше нечисть хвилювався, тим недоладніше він розмовляв. — Піти! Досить! Не хочу! Не хочу — терево! Хочу — рухаття!

— Але як я можу допомогти тобі?

— Тумай, тумай! Ніч є — тумай. Франці — поможи. Чи… — Він знову вказав на черепи.

Метелик злетів з його «обличчя» — і тієї ж миті чоловічок розвалився на шмаття.

— А щоб тебе!.. — спересердя вилаявся Андрій. — Злазь, синку, з коня, — сказав він Миколці. — Привал.

* * *

Хвоя з Орлика осипалася сама; рештки Андрій ретельно вичистив, аби хоч чимось зайнятися. Він знав, звичайно ж, що Вирій — не найнебезпечніше місце, але все-таки розраховував на більшу приязнь фортуни. І от — зав’яз по вуха, хоч вовком вий!

— А може, втечемо? — пошепки запропонував Миколка. Хлопчик сидів біля невеличкого вогнища, яке вони розпалили з сухих гілок, знайдених на галявинці-тюрмі. Холодно не було, але Андрій вирішив, що без вогню не ночуватиме — так би мовити, наперекір лісу-нечистю.

— Куди втечемо, синку? Я ж навіть не знаю, де межі нашого гостинного господаря. Та й між стовбурів не пролізеш.

— Але ж ви здаватися не збираєтесь?

— Ясна річ!

«Якби тільки, синку, від цього щось залежало…»

Аби відволікти хлопчика від безрадісних роздумів, Андрій узявся розпитувати його про дім і про те, як Миколка опинився в Межигірці.

Щоб харчів добути, охоче пояснив той. Відомо ж, коли козак у монастир іде, частунку вистачає на всіх, хто проводжає. А Миколці з Марійкою та бабусею багато й не треба. От як проходили ви, дядьку Андрію, через наше село, я і вирушив за обозом. Дорогу знаю, назад би повернувся до вечора. І все було б добре, якби не той дядько зі скринькою. Пообіцяв червінця справжнісінького, а зробити треба — дрібницю. Вас дочекатися та за коником вашим подивитися. Забрався я, виходить, на верхівку пагорба…

— Зачекай-но, — насторожився Андрій. — На яку-таку верхівку? Ти ж на схилі був, майже посередині. Я, коли піднявся, чув, як ти в кущах шарудів!

— В яких кущах, дядьку?! — аж образився хлопчик. — Я за валуном ховався, що на верхівці пагорба. До чого тут кущі?

— Виходить, здалося мені, — повільно вимовив Андрій, відходячи від багаття і знову підступаючи до Орлика. Не хотів, аби Миколка бачив тієї миті його обличчя: боявся, що не переборе себе.

«— Помітиш щось підозріле — тікай».

Отже, — якщо в кущах не ховався сам власник скриньки — за ним усе-таки стежили. І не