Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

досить пристойний вигляд, якби не втратив ворси від частого чищення. Лице його було бліде і меланхолійне, як у людей, що віддають багато часу книжкам. Від свіжого повітря воно трохи порожевіло, але й цей рум'янець здавався хворобливим. Загалом він, надто в порівнянні зі своїм добродушним сусідою, справляв враження людини, що карається якоюсь невідчепною гризотою.

Не встигли сани зблизитись, як кучер цього химерного екіпажа загорлав:

— З'їжджай у каменярню! З'їжджай у кар'єр, грецький царю! З'їжджай у кар'єр, Агамемноне[9], кажу тобі, а то ми не розминемося! З приїздом додому, братику Дюк! Ласкаво просимо, чорноока Бесс! Бачиш, Мармедюку, я прихопив із собою цінний вантаж, аби гідно зустріти тебе! Мосьє Лекуа навіть не встиг надіти шапку, старий Фріц не допив своєї пляшки, а містер Грант не дописав проповіді. Навіть коні рвалися назустріч тобі… До речі, судде, твоїх вороних треба негайно продати, вони засікаються, а правий погано ходить у запряжці. Я вже знаю, кому їх збути…

— Продавай що собі хочеш, Діку, — весело вигукнув суддя, — аби тільки лишив мені мою дочку і землю! А, Фріце, давній друже, це чимала честь, коли сімдесят літ вибираються назустріч сорока п'ятьом. Мосьє Лекуа, ваш покірний слуга. Містере Грант, — він трохи підняв шапку, — вельми вдячний вам за увагу. Панове, дозвольте вам відрекомендувати мою дочку. Ну, а ваші імена їй добре знайомі.

— Фітаю, фітаю, судде, — з помітним німецьким акцентом мовив найстарший. — Міс Петсі финен мені один посілунок.

— І я радо сплачу цей борг, шановний добродію, — ніжним срібним голоском відгукнулася Елізабет. — Для давнього друга у мене завжди знайдеться поцілунок, майоре Гартман!

Тим часом чоловік на передньому сидінні, якого назвали «мосьє Лекуа», виплутався нарешті із своїх шуб і зіп'явся на ноги; тоді, спершись однією рукою на табурет кучера, другою скинув шапку, ґречно кивнув судді й уклонився Елізабет.

— Накрий свою маківку, французе, — крикнув кучер, який виявився Річардом Джонсом, — накрий маківку, бо мороз повискубує рештки твого волосся!

Жарти Річарда завжди викликали сміх, бо, якщо навіть ніхто не сміявся, він сам неодмінно сплачував данину власній дотепності. Так було й цього разу. Він голосно зареготав, і мосьє Лекуа, знов улаштувавшись на своєму сидінні, теж із чемності посміхнувся.

Священик — бо саме таке було покликання Гранта — скромно, але сердечно повітався з прибулими, і Річард наготувався повернути коней, щоб їхати додому.

Але зробити це можна було тільки на вершині гори чи в кар'єрі — чималій западині, де місцеві жителі брали камінь для своїх будівель. Саме сюди й мав Річард намір повернути запряг. Їхати крутим вузьким узвозом само собою було важко і навіть небезпечно; ще ризикованіше було розвернути тут четверик з важкими саньми. Негр послужливо запропонував випрягти передню пару, і суддя гаряче підтримав цю пропозицію, але Річард поставився до неї вкрай зневажливо.

— Навіщо й для чого, братику Дюк? — трохи дратуючись, вигукнув він. — Адже коні сумирні, мов ягнята. Ти ж знаєш, передніх я сам виїжджав, а голобельним добряче знайомий мій батіг! Ось мосьє Лекуа трохи знається на цьому, бо часто їздив зі мною, — хай він скаже, чи є тут хоч найменша небезпека!

Француз, як і належить французові, не міг підвести людину, що виявила йому таку довіру; проте коли Річард повернув передню пару і Лекуа уздрів просто під собою урвище, його рачачі очі викотилися ще більше. Натомість німець зберігав цілковитий спокій і тільки уважно стежив за кожним порухом кучера й коней. Грант ухопився обома руками за бильце саней, наче приготувавшись до стрибка, але сором'язливість утримувала його на місці, хоча тіло й поривалося виплигнути.

Річард, несподівано хльоснувши передню пару, примусив її завернути в сніг, що лежав на краю каменярні. Але коні, ноги яких при кожному кроці ранила жорстка снігова кора, не захотіли йти далі. Натомість, злякані і лайкою кучера, й ударами батога, вони посунули назад, на голобельних, а ті теж позадкували, і сани, що стояли впоперек дороги, поповзли до урвища. Горішня колода з тих, якими було укріплено дорогу з боку долини, звичайно виступала над краєм урвища, але тепер лежала під снігом. Полоззя легко ковзнуло через неї, і перш ніж Річард устиг збагнути небезпеку, половина саней зависла над прірвою стофутової глибини. Француз, що сидів спиною до коней, перший побачив, яке їм загрожує падіння, інстинктивно посунувся назад і закричав:

— Ah! Mon cher monsieur Deeck! Mon Dieu! Que faites-vous![10]

— Donner und Blitzen![11] — вигукнув старий німець, з незвичайним для нього збудженням позираючи через край саней, — Ріхарте, ти зламать сани і фпивать коні!

— Добрий містере Джонс, — благав священик, — обережніше, прошу вас, обережніше!

— Но, вперті чорти, но! — загорлав Річард, коли помітив нарешті небезпеку, і, весь пориваючись уперед, брикнув свій табурет. — Но, вперед, кажу вам!.. Мабуть, я продам і сірих, Дюку, — вони нікуди не годяться… Мусью Леква! — Від хвилювання Річард забув про свою гарну вимову, якою трохи пишався. — Мусью Леква, пустіть же мою ногу! Ви в неї так вчепилися, що воно й не дивно, чого коні норовляться!

— Господи боже мій! — злякано вигукнув суддя. — Вони всі загинуть!

Елізабет голосно скрикнула, а чорне обличчя Агамемнона з жаху посіріло.

Цієї вирішальної миті молодий мисливець, який досі понуро мовчав, вискочив із Мармедюкових саней і кинувся до непокірливої передньої пари. Коні, яких Річард навмання хльостав батогом, не розуміли, чого він від них домагається, і нетерпляче тупцювали на місці; кожної миті вони могли сахнутись і скинути сани вниз. Юнак схопив їх за вудила і шарпнув з такою силою, що вони кинулись убік і вискочили на дорогу, на те саме місце, де їх був зупинив Річард. Від раптового ривка сани перекинулися на дорогу. Німця й священнослужителя досить безцеремонно вишпурнуло на сніг, проте кістки їхні лишилися цілі. Річард описав у повітрі дугу, радіусом якої були віжки, що їх він міцно тримав у руках, і приземлився футів за п'ятнадцять, у тому самому заметі, куди боялися йти коні. Оскільки віжок він із рук не випустив, ухопившись за них, як потопельник хапається за соломинку, то послужив чудовим якорем. Француз, який зірвався на рівні, щоб виплигнути на дорогу, теж здійснив повітряний політ, але в позі хлопчака, що грає в довгої лози, і, описавши складну траєкторію, вгруз головою в заметі, виставивши дві тонкі ноги, схожі на опудала на маїсовому полі. Майор Гартман, що зберіг цілковите самовладання під час усієї веремії, перший підвівся на ноги і перший здобувся на мову.

— Тшорт забирай, Ріхарте, — напівсерйозно, напівжартома вигукнув він, — ти фправно