Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

— Дядю, може підтолкнути машину? — запропонував підозріло зарослий парубок, один з тих, що, мабуть, і народжуються з недопалком, вічно приклеєним на нижній губі.

“Тут нечистим пахне! А я сам!” — майнула думка.

— Дякую, добрий чоловіче, — якомога догідливіше відповів завгосп, — ачей і сам справлюсь. — І рвонув щомоці козу на себе.

Багато стерпіла на своїм віку Клара, а тут переповнилась і її чаша страждання. Сильним ривком голови — чого аж ніяк не чекав Ногавичка — вирвала з рук мотузку, піднялась на задніх ногах і всю злість кручених рогів увігнала у груди ошелешеного завгоспа.

Щось йойкнуло в середині чоловіка, захитався химерно світ перед очима, але, дивуючись сам собі, Ногавичка утримався на ногах. Це, либонь, і врятувало знаменитого прирічанця від гострих, нищівних базарних язиків — публіка, яка, було, почала збиратись, посміявшись, швидко розійшлась. А Клара, винувато опустивши голову, стояла покірно перед завгоспом, чекаючи найгіршого.

Ногавичка крізь сльози невимовної образи і злості, роздаючи навкруги поблажливі усмішки, ніби й нічого не сталося, підійшов до кози, схопив її за роги і роззирнувся: де б прив’язати Клару, доки відшукає Лєтрика. Аж тут кроків за десять стоїть дивна жовто-червона халабуда на колесах, у двері якої один за одним влазили люди. Із задньої стіни звисало товсте металеве кільце. Цупко тримаючись за роги, завгосп підійшов до халабуди, прив’язав Клару до кільця, а сам, розштовхуючи ліктями зустрічних, кинувся на пошуки Лєтрика.

Біля ларька, над яким квочкою звисала розмальована корчага, кілька смуглих красунь, у довгих червоних сукнях, з блискучими намистами на лебединих шиях кольору різдвяної ночі, обступили довготелесого чоловіка і навперебій гелготіли:

— Красавчику, подай руку. Перед тобою довга-довга і весела дорога. Ти зустрінеш найкрасивішу у світі жінку. Не скупись красавчику, жени монету…

В той час, коли “красавчик” тримав на долоні чорноокої красуні свою руку, дві молоді смуглянки спритно провели ревізію у його кишенях і на очах Ногавички чкурнули у натовп.

— Господи, та це ж Лєтрик! — спохватився завгосп.

— Не скупись, не скупись, братку, гони рубля за довгу-довгу і веселу дорогу… — непогамовно щебетала сестра-смуглянка.

Звичайно, коли б пізнання Лєтрика у світовій літературі, крім творчості Насреддіна, були більш глибокими і обширними, то, очевидно, дізнався б, що в далекі історичні часи в іспанській провінції Ламанчі уже жив лицар сумного образу, своєю зовнішністю разюче схожий на “красавчика”. Але таємничий зблиск очей, принадна усмішка, солодкі слова смуглянки настільки підняли Ілька у власних очах, що він справді повірив у свою божественну вроду. Крутячи шиєю-голоблею, дивився на присутніх зверхньо і переможно.

— Ільку! — крикнув на весь базар Ногавичка.

Смуглянки злякано озирнулись на голос, щось гукнули одна одній на невідомій мові і вмить розчинилися у базарному натовпі. Лєтрика немов пробудили від сну. Здивовано глянув на завгоспа. І раптом руки “красавчика”, по яких щойно так солодко слалися довгі дороги, порхнули у кишені і завмерли — поміж пальцями війнуло веселим леготом.

— Христос воскрес, Ільку, — нарочито благим тоном мовив Ногавичка і підійшов до Ілька.

— Во-о-і-і-стину, — промимрив Лєтрик.

Притулившись до ларька, він безживними очима дивився поверх базарного натовпу кудись удалечінь, ніби туди щойно полетіли документи і колгоспні гроші, і думав, що тепер уже, очевидно, перед ним дійсно простелиться довга-довга дорога, щоправда, не дуже весела, і сумнівно, чи в супроводі “найкрасивішої у світі жінки”.

— Плакали грошики, плакали, Ілечку, красавчику, — уїдливо кольнув Ногавичка і змахнув для годиться удавану сльозу.

Лєтрик помалу отямлювався. Що ж діяти? Шукати смаглявих віщунок у місті — все’дно, що просити грошей від завгоспа. Хоча остання думка трохи додала надії. Лєтрик добре знав, що Ногавичка не з тих людей, які йдуть на базар купувати корову з пустими кишенями, сподіваючись знайти гроші на дорозі: завгосп завжди на всяк випадок носив при собі чималу суму. Але як виманити? Освоївши в армії, мабуть, єдину науку, що найнадійніша оборона — це наступ, вдався саме до нього.

— Плакали, маєте правду, Петре Степановичу, — мовив байдуже, ніби й нічого не сталося. — А тепер поплачемо обидва.

— А я тут при чім, солоденький? — відразу насторожив вухо Ногавичка.

— А при тім, що відповідальність за гроші і документи несемо порівну.

— Значить, тобі розум забаламутили цигани, а я на старість літ маю за тебе у тюрмі сидіти! — закрутився, мов веретено, довкола Лєтрика Ногавичка: завгосп не на жарт перелякався.

— Як бачите, Петре Степановичу, видно, нам судьба така, — розвів руками Лєтрик. — Мені от не жалко себе, — роздумливо продовжував Ілько. — Кинуть десяток, переживу — молодий ще, нежонатий, але думаю про Вас, душа болить… У таких літах чоловік той десяток у тюрмі не протягне… — похитав головою.

— Не веди, не веди мене до ями, яку сам викопав! — закричав, уже не володіючи собою, Ногавичка і схопив Ілька за груди.

Хто зна, чим би ця сцена скінчилась, коли б не нагодився міліціонер.

— Товариші, прошу до порядку! — суворим голосом наказав старшина. — Що сталося?!

Лєтрик вмить оцінив становище, притьмом згріб ошелешеного Ногавичку в обійми і почав нестямно цілувати, бубнячи під ніс: “Дорогий мій, дорогий…”

А потім обернувся до міліціонера, мало не плачучи, показав на Ногавичку.

— Братець мій рідний знайшовся, товаришу міліціонер, десять літ не бачились. Радість яка!

Ногавичка тільки кивнув для згоди.

Міліціонер підозріло подивився на новоспечених братів і буркнув:

— Поздоровляю!

— Дякуємо красненько, — поклонився низько услід стражу порядку Лєтрик.

Обернувшись, він тричі сплюнув від поцілунків і обтер рукавом рота.

— Спасіння одне, Петре Степановичу, — мовив прокурорським тоном Лєтрик, пробираючись до виходу. — Мусите жертвувати грошима, тобто позичити мені.

— Солодкий мій, а звідки у мене гроші? Бог тому свідок, що, крім рубля на обід, ні копійки за душею.

— Цей свідок для мене, а для суду і поготів, не дуже переконливий.

— Ілечку, золотий, — вмовляв Ногавичка. — Ми ж люди, майте Бога у серці.

— Правду кажете, Петре Степановичу, але ліпше би мати гроші у кишенях, щоб від тюрми відкупитися.

Слово “тюрма” Лєтрик мовив з таким притиском, немов протягнув крізь губи лезо. Це безвідмовно подіяло на психічний стан Ногавички, якому після таких щирих братерських обіймів і поцілунків почав було спадати тягар з душі. Почувши про тюрму, завгосп зітхнув і вже хотів полізти у потаємну кишеню своїх модерних штанів за грошима, але тут його осяйнула нова думка.

— Ільку! — плеснув себе весело по чолу. — Є в нас, брате, гроші. А Клара?

Ця, здавалося б, весела новина не дуже позитивно вплинула на настрій Лєтрика: скільки ж то візьмеш за старезну козу. Потаємна кишеня у модерних штанях Ногавички —