Читати книгу - "КОНТРАБАС"

Все чекає на Карло Марію Жуліні, зірку вечора. Двері тихенько зачиняються, люстра піднімається, гаснуть вогні, все пахне й чекає. З'являється Жуліні. Він вклоняється. Його свіжовимите волосся розлітається. Тоді він повертається до оркестру, останнє прокашлювання, тиша. Він піднімає руки, очима шукає контакту з першою скрипкою, кивок, ще один погляд, най- останніше прокашлювання…

І тоді, в цю піднесену мить, коли опера стає всесвітом, а ця мить — початком народження всесвіту, туди, де все завмерло в нетерплячому очікуванні, затамувавши подих, за опущеною завісою стоять, як на голках, три дочки Рейну — туди, з останнього ряду оркестру, звідтіля, де стоять контрабаси, крик серця, що кохає…

Кричить.

САРО!!!!

Враження колосальне! Наступного дня в газеті пишуть, що я вилітаю з державного оркестру, я йду до неї з букетом квітів, вона відчиняє двері, бачить мене вперше, я стою перед нею, як герой, і кажу: «Я той, хто вас скомпрометував, бо я вас кохаю», — ми падаємо одне одному в обійми, злиття, блаженство, найвище щастя, світ десь далеко внизу під нами, амінь.

Я, звичайно, намагався вибити Сару з голови. Напевне, як людина вона не дуже; характер нікчемний; духовно недорозвинена; словом, зовсім не підходить такому чоловікові, як я…

Але потім на кожній репетиції я чув її голос, цей голос, цей божественний орган. Ви знаєте, гарний голос вже Може, ви один із тих, хто там надворі щодня вісім годин доряду трощить пневматичним молотом бетонні плити. Чи один з тих, хто постійно тарабанить контейнером по сміттєвозу, щоб повилітало сміття, протягом восьми годин. Це відповідає вашим талантам? Чи образило б вас, що хтось інший краще витрушує сміттєзбирач, ніж ви? Чи ви теж так сповнені ідеалізму та самовіддачі своїй роботі, як і я? Я натискую на чотири струни пальцями лівої руки, аж доки на них виступить кров; і я воджу смичком із кінського волосся доти, аж доки мені відніме праву руку; так я виробляю шум, якого потребують, шум. Єдине, що відрізняє мене від вас, є те, що я свою роботу виконую по можливості у фракові…

Зачиняє вікно.

… А фрак, їх нам видають. Тільки про сорочку я маю подбати сам. Зараз мені треба перевдягнутися.

Пробачте мені. Я розхвилювався. Я не хотів хвилюватися. Не хотів вас образити. Кожен перебуває на своєму місці і робить усе, що в його силах, і не нам відповідати на те, як він туди потрапив, чому він там залишається і чи…

Часом я собі таке можу науявляти, вибачте. Ось перед цим, коли замість контрабаса я уявляв Сару, її, жінку моєї мрії, порівняв з контрабасом. її, ангела, який музикально значно мене перевершує, ширяє наді мною… уявляв як цей брудний ящик контрабаса, якого я обмацую своїми брудними мозолистими руками і збуджую брудним вошивим смичком… Тьху, чорт, і прийде ж таке в голову, це буває часом, коли я думаю, неначе хвиля якась, інстинктивно, невідчепно. Він природи я людина не хтива. Я досить стриманий від природи. Тільки коли подумаю, стаю хтивим. Коли починаю думати, моя фантазія, наче крилатий кінь, підхоплює мене й несе в безодню.

«Мислення, — каже один мій товариш — він двадцять два роки вивчає філософію і зараз захищається, — мислення — річ надто складна для того, щоб кожен міг дилетантствувати». Він — мій товариш — теж не сяде грати якусь там сонату. Бо він не вміє цього робити. Зате кожен з нас думає, що він уміє мислити, і починає собі мислити непогамовно, це найбільша помилка в наш час, каже мій товариш, тому й відбуваються ці катастрофи, від яких ми ще загинемо, всі разом. І я скажу вам: він має рацію. Більше мені нічого сказати. Зараз я мушу перевдягнутися.

Він віддаляється, бере свій одяг, одягаючись, говорить.

Я — вибачте, що я так голосно балакаю, але коли я вип'ю пива, я завжди голосно балакаю, — я працівник державного оркестру, так би мовити, посадова особа, а тому не підлягаю звільненню. У мене постійна кількість робочих годин і п'ять тижнів відпустки. Страховка на випадок хвороби. Через кожні два роки автоматичне підвищення зарплатні, згодом пенсія, я повністю застрахований.

Ви знаєте — це мене часом так лякає, я… я… я не наважуюся часом вийти з дому, такий я впевнений. У вільний час — у мене багато вільного часу, — я залишаюся сидіти дома, зі страху, як оце зараз, як би вам пояснити? Це такий пригнічений стан, такий кошмар, у мене невимовний жах перед цією безпекою, це клаустрофобія, психоз штатної служби — саме служби з контрабасом. Бо вільних басів немає. Та й звідки їм узятися? Бас завжди забезпечений роботою на все життя. Сам наш ГМД не має такої гарантії. У нього угода на п'ять років. І, якщо її не продовжать, він вилетить. Принаймні теоретично. Або директор театру. Директор всемогутній — але він може полетіти. Наш директор, наприклад, якщо він поставить оперу Генце, він полетить. Не негайно, але безумовно, я більш ніж певний. Бо Генце комуніст, і державний оркестр не виконає жодного його опусу. А це вже політика.

Зате мене ніколи не звільнять. Я можу грати й робити, що завгодно, і я не вилечу. Добре, ви можете сказати, що я все ж ризикую; так було завжди: оркестрант завжди був штатною одиницею; тепер він державний службовець, колись, двісті років тому — придворний музикант. Але тоді принаймні міг померти князь, і тоді могло статися, що оркестр розпадається, теоретично. А зараз це ж зовсім неможливо. Виключено. Нехай там що станеться. Навіть під час війни, — я чув від старших колег, — падали бомби, все зруйноване, місто лежало в руїнах, оперний театр горів яскравим полум'ям — але в підвалі сидів державний оркестр, репетиція завтра вранці о дев'ятій. Хоч ти що хочеш роби. Так, звичайно, я можу піти сам. Чому ні. Я можу сказати: ось вам заява на звільнення. Це було б незвично. Так мало хто робить. Але я міг би, це дозволяється. Тоді я був би вільний… Так, а що далі?! Що я робив би потім? Стояв би на вулиці…

Я у відчаї. Зубожіння неминуче. Так чи інакше…

Перерва. Він заспокоюється. Наступне пошепки.

… Хіба що я ще сьогодні увечері провалю виставу й крикну: «САРА!» Це був би геройський вчинок. Перед прем'єр-міністром. їй на славу, а собі на звільнення. Такого ще ніколи не було. Крик контрабаса. Може, почнеться паніка. Або мене вб'є охоронець