Читати книгу - "Кульбабове вино"

Усі взялися їсти, і п’ять хвилин минули в блаженній мовчанці. А тоді Лео підняв у руці повну ложку сріблястого, як місячне світло, морозива, неначе воно містило в собі всі таємниці Всесвіту і їх належало торкатись обережно, і промовив:

— Слухай, Ліно, а що ти скажеш, як я спробую винайти Машину щастя?

— Щось сталося? — швидко запитала дружина.

●

Дідусь вів Дугласа й Тома додому. На півдорозі повз них градом метеорів промчала ватага хлопчаків на чолі з Чарлі Вудменом та Джоном Хаффом, і сила її тяжіння була така велика, що відірвала Дугласа від дідуся й Тома і потягла за ними до яру.

— Не заблукай, хлопче!

— Ні, дідусю, ні…

І хлопці поринули в темряву.

Том і дідусь пройшли решту дороги додому мовчки, і тільки тоді, коли вони вже підступили до веранди, Том, сказав:

— Ти ба, Машина щастя! Це ж треба!

— Відсапайся, — мовив дідусь. Годинник на міській управі вибив восьму.

Годинник на міській управі вибив дев’яту. Ставало вже пізно, а на цій вуличці маленького містечка у великому штаті величезного краю на планеті Земля, що стрімко падала в темне провалля Всесвіту, кудись там чи нікуди, була вже справжня ніч, і Том відчував кожну милю цього падіння. Він сидів біля надвірних дверей і видивлявся крізь протимоскітну сітку в летючу темряву, що з невинним виглядом удавала, ніби вона зовсім нерухома. Тільки якщо лягти й заплющити очі, то відчуєш, як обертається під твоїм ліжком Земля, а темне море вдаряє тобі у вуха, напливаючи й розбиваючись об невидимі скелі.

У повітрі пахло дощем. Мати прасувала білизну, і Том чув, як вона бризкає позад нього з пляшечки від томату на хрустке сухе полотно.

А за квартал звідти ще була відчинена одна крамничка — та, що належала місіс Сінгер.

Нарешті, коли місіс Сінгер уже ось-ось мала зачинити свою крамничку, мати зглянулася на Тома й сказала:

— Збігай купи пінту[4] морозива, та дивись, щоб вона добре натоптала.

Том спитав, чи не можна взяти з шоколадною підливкою, бо він не любив ванільної, і мати дозволила. Він затиснув гроші в кулаці й побіг босоніж по темному цементу вечірнього тротуару під яблунями й дубами. У містечку стояла така тиша, що здавалося, ніби воно відступило ген у далину, і чути було тільки сюрчання цвіркунів десь за розпашілими темно-синіми деревами, що підпирали всіяне зорями небо.

Хляпаючи босими ногами по бруківці, Том перебіг вулицю. Місіс Сінгер важко чапала по крамничці, наспівуючи якісь єврейські мелодії.

— Пінту морозива? — перепитала вона. — 3 шоколадною підливкою? Можна!

Том дивився, як вона із зусиллям знімає з морожениці тугу металеву покришку, орудує ложкою, щільно натоптуючи морозиво в пінтову коробку, а тоді поливає його зверху: «З шоколадною підливкою? Можна!» Він віддав гроші, взяв холодний пакунок, потерся об нього лобом і щокою, засміявся і, хляпаючи босими ногами, бігцем подавсь додому. Позаду блимнуло й згасло світло в останній відчиненій крамничці, і тепер на цілій вулиці лишився тільки мерехтливий ліхтар на розі, і здавалося, все містечко поринає в сон.

Відхиливши сітчасті двері веранди, Том побачив, що мати й досі прасує. Було видно, що їй жарко і вона чимось невдоволена, та все ж вона всміхнулася до нього.

— А коли тато повернеться з тих своїх зборів? — спитав Том.

— Годині об одинадцятій чи о пів на дванадцяту, — відказала мати.

Вона понесла морозиво до кухні й поділила його. Щедро поливши Томову порцію шоколадом, вона поклала трохи морозива собі, а решту сховала «Дугласові й татові, коли повернуться».

Вони сиділи, ласуючи морозивом, у самому осередді глибокої тиші літнього вечора. Тільки він, мати і вечір — самі в усьому їхньому невеличкому будиночку на невеликій вулиці. Том щоразу ретельно облизував ложку, перш ніж знову набрати в неї морозива, а мати, відсунувши прасувальну дошку й полишивши гарячу праску холонути, сиділа в кріслі біля грамофона, помалу їла морозиво й казала:

— Ой, ну й пекло ж сьогодні! Цілий день земля всотувала жар, а тепер віддає його повітрю. Парко буде спати.

Обоє сиділи й дослухалися до темряви, мовби напакованої в усі вікна та двері, і до глибокої тиші — радіоприймач не працював, бо треба було замінити батареї, а платівки квартету «Нікербокери», Ела Джонсона й «Двох граків» усі були грані-переграні, аж з душі вернуло. Отож Том просто сидів на дерев’яній підлозі веранди й дивився у темну-претемну темряву, притиснувшись обличчям до протимоскітної сітки, так що зрештою на кінчику його носа відбилися маленькі темні квадратики.

— Де ж це Дуг? Уже майже пів на десяту.

— Прийде, — сказав Том, цілком певний, що нікуди Дуглас не дінеться.

Мати пішла мити тарілки, і він подався за нею. Кожен звук, найменший брязкіт ложки чи тарілки гучно лунав у жаркому вечірньому повітрі. Потім вони мовчки перейшли до великої кімнати, зняли з канапи валики й разом розсунули її так, що вийшло справжнє двоспальне ліжко. Мати послала постіль і гарненько підбила подушки, щоб хлопцям зручно було лежати. Том уже взявся розстібати сорочку, але мати сказала:

— Постривай, Томе.

— Чого?

— Того, що я так кажу.

— Якась ти дивна, мамо.

Мати на хвильку сіла, тоді підвелася, пішла до надвірних дверей і стала гукати Дугласа. Том чув, як вона знов і знов гукає: «Дугласе! Дугласе!.. Ду-у-уг!.. Дуг-ласе-е-е!..» Її голос линув у теплу літню темряву й пропадав без вороття. Навіть луна не озивалася.

— Дугласе! Дугласе!.. Ду-у-гла-а-се-!

Том сидів на підлозі, і його проймало холодом, але не від морозива, не від зимової остуди й не від денного жару. Він бачив, як мати роззирається навсібіч і кліпає очима, яка вона розгублена й стривожена. Усе те одразу впадало в око.

Вона відхилила сітчасті двері веранди. Ступила в темряву, спустилася східцями й пішла доріжкою між кущами бузку. Том прислухався до її ходи.

Біля хвіртки вона знов погукала.

Ніхто не озвався.

Вона погукала ще двічі. Том усе так само сидів у кімнаті. Він чекав, що з довгої вузької вулиці ось-ось відгукнеться Дуглас: «Я тут, мамо! Все гаразд! Іду!»

Але Дуглас не відгукувався. Хвилини зо дві Том сидів, дивлячись на розіслане ліжко, на мовчазний радіоприймач, на мовчазний грамофон, на люстру, де незворушно жевріли кришталеві висульки, на килим з червоними й ліловими візерунками. Він зумисне стукнув ногою об ліжко — щоб перевірити, чи буде боляче. Виявилося, що боляче.

Рипнули двері веранди, і мати сказала:

— Ходім, Томе. Прогуляємося.

— Куди?

— Просто по вулиці. Ходімо.

Том узяв її за