Читати книгу - "Дівчина у потягу"

Певно, я просиділа там десь з півгодини, коли задзеленчав мій телефон. Знов телефонував Том, телефонував із дому. Я спробувала уявити його, як він працює на ноутбуці на нашій залитій сонячним світлом кухні, але картинку спотворили вторгнення з його нового життя. Вона теж має бути десь поруч, десь недалеко, робити чай або годувати маля, її тінь лягала на Тома. Нехай розмовляє з автовідповідачем. Сховала мобільний телефон у сумку, спробувала не звертати на нього уваги. Не бажала нічого більше сьогодні чути, тільки не сьогодні; цей день і так уже видався жахливим, а лише пів на одинадцяту ранку. Я протрималася три хвилини, потім дістала телефон та набрала номер власної голосової пошти. Готувалася страждати, коли почую його голос — голос, який колись звертався до мене зі сміхом та теплотою, а тепер лише вмовляв, утішав та співчував — але то виявився не він.

— Рейчел, це Анна. — Я натиснула відбій.

Не могла дихати, думки плуталися, шкіра свербіла — тож я встала та попрямувала до крамниці на розі Титчфілд-стрит, придбала чотири бляшанки джину з тоніком, потім повернулася до вподобаного місця в парку. Відкрила першу бляшанку й поспіхом випила, потім відкрила другу. Повернулася спиною до стежини, щоб не бачити ані бігунів, ані матусь із візочками, ані туристів, бо, якщо я їх не бачу, мені, мов дитині, здається, що й вони не бачать мене. Я ще раз набираю номер власної голосової пошти.

— Рейчел, це Анна. — Тривала пауза. — Мені потрібно з тобою поговорити щодо телефонних дзвінків. — Чергова пауза — вона розмовляє зі мною та робить ще щось, кілька справ водночас, як зазвичай роблять заклопотані дружини та матусі: щось прибирають, завантажують пральну машинку. — Послухай, я розумію, що в тебе важкі часи, — продовжує вона, ніби не має жодного відношення до того болю, що мені завдала, — але не можна постійно телефонувати нам ночами. — У неї дратівливий, різкий тон. — Погано, коли ти будиш нас своїми дзвінками, але ж ти не даєш також спати Еві — це взагалі неприпустимо. Нам насилу вдається знову її прикачати. — «Нам насилу вдається знову її вкачати». Ми. Нас. Наша маленька родина. З власними проблемами та заведеним порядком. Клята стерво. Вона зозуля, яка відклала своє яйце в моє гніздечко. Вона відібрала в мене все. Вона все захапала, а тепер телефонує мені й звинувачує в тому, що мої страждання їй незручні?

Я закінчила другу бляшанку й почала третю. Блаженний приплив алкоголю лише на кілька хвилин прискорює кровообіг, а потім мене нудить. Я надто швидко напиваюся, навіть для мене це швидко, треба зупинити коней; якщо я не уповільнюся — трапиться щось жахливе. Я зроблю дещо, про що дуже шкодуватиму. Зателефоную їй у відповідь, скажу, що на неї мені плювати, як плювати на її родину, плювати на її дитину, хоч би вона міцно спала цілу ніч до кінця свого життя. Я збиралася скористатися тією самою фразою, що він колись написав їй — «І не очікуй, що я буду при здоровому глузді» — він і мені те саме віщував, коли ми вперше залишилися разом; він написав мені про це в листі, проголошуючи про свою невмирущу пристрасть. Це навіть не його слова: він поцупив їх у Генрі Міллера. Усе, що вона має, - усе було у вжитку. Мені кортить знати, як вона почувається. Кортить зателефонувати їй та запитати: «Тож як воно, Анно, мешкати в моєму будинку, в оточенні меблів, які я купувала, спати в ліжку, яке я кілька років ділила з чоловіком, годувати дитину за столом, де ми з ним трахалися?»

Я й досі дивуюся, що вони вирішили там залишитися, мешкати в тому самому будинку, в моєму будинку. Я вухам не повірила, коли він мені це повідомив. Я любила свій дім. Саме я наполягла на тому, щоб ми його купили, попри місце його розташування. Мені подобалося мешкати біля залізничних колій, мені подобалося спостерігати за потягами, зазнавати втіхи від стукоту коліс — це не скрип міських експресів, а грохот старомодних вагонів. Том запевняв, що так не триватиме довічно, зрештою, модернізують всю лінію, тож повз зі свистом проноситимуться швидкі потяги, але я не вірила, що таке трапиться насправді. Я би залишилася в своєму будинку, викупила б його в Тома, якби мала гроші. Проте грошей у мене не було, коли розлучалися, не спромоглися знайти покупця за пристойну ціну, тож він запропонував викупити мою частку й мешкати в нашому будинку, доки не отримає за нього відповідну ціну. Але так пристойного покупця і не знайшов, натомість до нашого будинку переїхала вона й закохалася в наш будиночок, точнісінько як я, і вони вирішили залишитися. Певно, вона надто самовпевнена, якщо її анітрохи не непокоїло мешкати там, де до неї мешкала інша жінка. Вірогідно, вона не мала мене за загрозу. Я думаю про Теда Г’юза,[2] який привіз Асю Вевілл до будинку, де раніше мешкав із Плат.[3] Як потім Ася вдягала речі Сильвії, розчісувала волосся її щіткою. Мені кортить зателефонувати Анні та нагадати, що Ася погано закінчила: з головою в печі, так само, як і Сильвія.

Напевно, я задрімала: джин та спекотне сонечко заколисали мене. Я здригнулася, прокинулася, несамовито почала шукати сумочку. Вона виявилася на місці. Шкіру поколювало. На мені кишіли мурахи: вони були у волоссі, на шиї, грудях. Я скочила на ноги, струшуючи їх із себе. Двоє підлітків, які неподалік грали в м’яча, зупинилися й ледь не падали від сміху.

Потяг зупиняється. Ми майже навпроти будинку Джесс та Джейсона, але нічого розгледіти крізь натовп людей у вагоні не можу. Чи вона зараз вдома? Чи він дізнався? А можливо, пішов геть? Або досі живе, ще не дізнавшись, що це життя — суцільна брехня.

Субота, 13 липня 2013 року

Ранок

Навіть не дивлячись на годинник, знаю, що зараз десь між без чверті восьмою та чвертю на дев’яту. Мені це відомо через якість світла, через звук, що лунає з вулиці крізь вікно, через виття пилосмока — Кеті прибирає коридор саме біля дверей моєї спальні. Щосуботи Кеті підводиться рано і, хай там що, прибирає будинок. Чи то у власний день народження, чи то друге