Читати книгу - "Смарагд"

— А-а, — посміхнувся провідник. — Так це моя сестра вийшла заміж за грузина. Чого — хороша людина, і племінник у нього вдався.

Несподівано для юнака чужий чоловік турбувався про нього, наче рідний. Приніс із ресторану їжу, купив на станції пиріжки й морозиво, а коли всі пасажири вляглися спати, довго розповідав про своє життя «на колесах». І потім здивовано слухав його розповідь.

— Воно ж у вас, циган, не як у людей, — розмірковував уголос. — Думаю, то батькова робота. І брата твого випхали рано в технікум, аби вдома не був. Мачуха — це тобі не рідна мати. То ти й справді не знав, що вона не рідна? — скидав на Данила зацікавлений погляд. — І що тепер будеш робити — вдома ж тобі ніхто не поріднішав за цей час?

Данило й сам про це думав. Монотонно стукали колеса, наче заколисували, а він лежав на верхній полиці й не міг заснути. Домівка притягувала й водночас відштовхувала, але тепер він знав, чому відштовхувала. І понад усе йому хотілося зайти в хату й поглянути батькові в очі.

Та, коли дістався до села, додому не пішов. Сидів під копицею сіна, аж поки небо не всіялося зорями. Туга, що охопила його в Рахові, не відпускала й досі. А ще він боявся, бо ніколи в собі не відчував такої ненависті, як тепер. І та ненависть була до людей, яких іще вчора вважав рідними.

Із лугу потягло прохолодою, Данило з жалем глянув на поодинокі вікна, у яких горіло світло, і заходився смикати сіно та лаштуватися на ніч у копиці. Висмикав простору дучку, заліз і сіном закрив за собою вхід. Усередині було тепло і так солодко пахло сухими травами, що в Даня залоскотало в носі.

Незчувся, як заснув. Прокинувся від того, що хтось розмовляв біля самої копиці. Завмер, аж дихати боявся, бо в жіночому голосі впізнав Марту. Перша думка була — Симон повідомив батькові про втечу й ось тепер його шукають. Але наступної миті юнака кинуло в холодний піт — мачуха грайливо дорікала комусь, що стільки днів не зустрічалися:

— Розлюбив — так і скажи. Чи жінка до своєї спідниці прищипнула?

Натомість у відповідь почув щось воркітливе, незрозумілі слова, потім млосні звуки, схожі на солодкий стогін, — Марта з кимсь цілувалася. Данила кидало то в жар, то в холод, але він боявся поворухнутися.

— Скажи, що любиш, — домагалася Марта.

— Люблю, а чого б я серед ночі аж сюди крався. — По голосу Данило пізнав голову сільської ради Петра Дяка, який був іще й хрещеним батьком усіх Мартиних дітей. — Думаєш, так легко відбрехатися? Тобі добре — твій уже п’яний.

— Набрався, як свиня, — промовила зневажливо Марта. — Коли його з тих парторгів попруть, бо вже від горілки не просинається?

— Попруть, то нам не краще буде, — повчально заперечив Дяк. — Тоді не вирвешся з дому так просто.

— Боюсь я його… Нехай він боїться… — Марта неголосно засміялася. — Візьму і кину…

— Не роби дурниць — нам і так добре. — У голосі Петра Петровича чулася засторога.

— Добре? — перепитала Марта з відвертою насмішкою. — Тільки щоразу мені треба відбиватися від тієї старої відьми. А ти — добре… Ну, нічого — я її провчу. То вона трималася за циганських вишкребків, а тепер ні за кого буде триматися. Хай подякує, що я її до своїх дітей допущу.

— А чого — ні за кого? — перепитав зацікавлено Дяк. — А Данило?

— Данило? — Марта засміялася, і від того сміху так стислися кулаки у хлопця, що аж пальцям стало боляче. — Грицько замогоричив його в Рахів циганам.

— Як це? — не зрозумів голова.

— А так, — розповідала, як розповідають про когось стороннього, а не того, хто стільки років казав їй: «Мамо». — Уже й телеграма прийшла, що все гаразд. Обкрутили дурника, а тепер татусь п’є без просвітку.

При цих словах Дань мало не вискочив зі своєї схованки й не накинувся на мачуху з кулаками. Краще б вискочив, а не зціплював зуби. Спочатку не зрозумів, що відбувається під копицею, а коли зрозумів, сльози потекли по обличчю — волів би вмерти, аби нічого не чути. А Марта стогнала від насолоди, гаряче шепотіла коханцю слова безсоромні й хтиві. Потім на якийсь час усе затихло.

— Треба йти, — першою озвалася Марта.

— Треба, — ніби нехотя повторив за нею Дяк.

Данило чув, як вони підводилися, поправляли на собі одяг. До села пішли різними стежками, і спершу — Марта, а пізніше — її коханець.

Дань більше не спав. Із Рахова він їхав додому, бо десь глибоко у свідомості жевріла надія, що все, що з ним трапилося, було непорозумінням, помилкою. Нехай би він глянув батькові в очі й побачив там щось таке, що виправдало б того і розраяло його самого. Але ця ніч розтоптала в ньому надію, хлюпнула брудом у саму душу. І все для Данила стало ненависним. Не було шкода зрадженого батька. «Так йому й треба — то за матір». Але почувався зрадженим сам. Хотів думати про когось у цьому світі, хто б любив його по-справжньому, і не знаходив нікого. На Маріуцу сердився, адже й вона зрадила, хіба не знала, навіщо їдуть у Рахів. А чому нічого не розповіла про матір? Це найдужче боліло. Скільки років брехала, і кому він казав: «Мамо»? Оцій… оцій… що в усьому винна. Через неї мати пішла з табором. Через них обох.

— Я помщуся, — промовив уголос.

У селі заспівали півні. З одного подвір’я на інше котилося голосисте «Кукуріку-у-у!». Затихало ненадовго, потім вихоплювалося в іншому місці, немов за велінням невидимої диригентської палички — тим диригентом було сонце, що на сході вже пробивало пітьму.

Коли зовсім розвиднілося, Дань виліз зі своєї схованки. Щось ледь чутно зашелестіло в траві, і хлопець аж підплигнув від несподіванки — під ногами непоспіхом проліз вуж. «А може, й гадюка, — подумав із жахом. — Може, я з нею й ночував у копиці? Ну, чого ти? — заспокоїв сам себе. — Хіба ця гадина страшніша від тієї, двоногої?» У горлі знову перехопило, і він проковтнув уже не дитячі сльози.

Стояв під копицею і відчував, що не має сили йти додому. А більше йти нікуди. Вранішній вітерець війнув по обличчю, немов хотів остудити розбурхані почуття, але не остудив. Дань зняв туфлі й побрів по росі у протилежний від села бік.

До самого вечора блукав за річкою. Навіть передрімав під розлогим деревом, як колись, коли ще був малим. Втупився у клаптик неба