Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

— Але хто вас гакнув, так і не з’ясували?

— Ні, ні, відстежити гакерські злами майже неможливо. Та це, без сумніву, були профі. Бо над своєю інформаційно-технологічною безпекою ми добряче попрацювали.

— І тепер ти гадаєш, що Балдер довідався про якісь подробиці?

— Стопудово. Чого б тоді він поводився так загадково? Я впевнений, що він щось винюхав у «Соліфоні».

— То він там працював?

— Так, хоч це й дивно звучить. Раніше Балдер, як я казав, відмовлявся зв’язуватися з комп’ютерними гігантами. Він більше за всіх говорив про важливість мати свободу й не ставати рабом комерційних сил. І тут — як сніг на голову — у нас викрали технологію, пошили в дурні, а він раптом пристав на пропозицію нової роботи. І не якоїсь там компанії, а «Соліфону». Ніхто нічого не зрозумів. Окей, вони запропонували мегазарплату, повну свободу дій і те все лайно на зразок «роби, що тобі, бляха, хочеться, тільки працюй на нас». Мабуть, це звучало круто. Та ні, точно круто, але тільки не для Франса Балдера. Він паками діставав такі пропозиції від компанії «Ґуґл», «Еппл» і всіх інших. Чому раптом це його так зацікавило? Нам він не пояснив. Просто зібрав свої манатки й чесонув до них. Я чув, що спершу все йшло як по маслу. Франс розвивав нашу технологію далі, і, гадаю, власник «Соліфону», Ніколас Ґрант, уже почав мріяти про мільярдні прибутки. Панувало велике збудження. Але потім щось сталося.

— І про це ти нічого не знаєш.

— Так, ми втратили контакт. Власне, то Балдер урвав контакти з усіма. Та я не сумніваюся, що сталося щось серйозне. Він завжди сповідував відкритість. Його кидало в захват від самої думки про Wisdom of Crowds і таке інше. Він казав про важливість використання знань багатьма людьми, як у «Лінуксі». Одначе в «Соліфоні» він точно тримав у таємниці кожну кому, навіть від найближчих людей, а тоді — трах-бах — звільнився, поїхав додому й сидить тепер у своїй оселі в Салтшебадені, навіть у садок не виходить. Йому навіть начхати на свій вигляд.

— Отже, все, що ти маєш, Лінусе, — це історія про професора, якого, здається, притисли так, що він навіть занедбав свою зовнішність. Хоч цікаво, як про це можуть знати його сусіди, коли він не виходить з дому?

— Так, але я гадаю…

— Лінусе, з цього може вийти прецікавий матеріал. Справді. От тільки, на жаль, він мені не підходить. Я ж не репортер у сфері інформаційних технологій, а людина кам’яного віку, як тут днями хтось мудро зауважив. Я б тобі порадив зв’язатися з Раулем Сіґвардссоном з газети «Свенска моргонпостен». Він знає про цю галузь усе.

— Ні, ні, Сігвардссон — легковаговик. Це не його рівень.

— Гадаю, ти його недооцінюєш.

— Та ну, не відмовляйся! Це може стати твоїм гучним поверненням, Блумквісте.

Блумквіст утомлено махнув рукою Амірові, що витирав столика неподалік від них.

— Можна я дам тобі пораду? — сказав Блумквіст.

— Що?.. А, ну, так… звісно.

— Коли знову продаватимеш історію, не намагайся пояснити репортерові, що вона для нього може означати. Знаєш, скільки разів мені доводилося чути цю пісню? «Це стане найбільшою справою у твоїй кар’єрі. Куди там тому Вотерґейтові!» Тобі не треба так прозаїчно подавати інформацію, Лінусе.

— Я тільки хотів…

— Так, чого саме ти хотів?

— …щоб ти з ним поговорив. Думаю, ти б йому сподобався. Ви обидва безкомпромісні.

Лінус на мить ніби втратив упевненість у собі, і Мікаел засумнівався, чи не був він надто жорстким. Зазвичай зі своїми інформаторами він розмовляв дружелюбно й заохотливо, хоч які банелюки вони плели. І не тільки тому, що навіть у божевільній на перший погляд інформації можна знайти хорошу історію, а й через те, що знав: часто він для них — остання інстанція. Багато хто звертався до нього, коли всі інші переставали слухати. Блумквіст нерідко був для таких людей єдиною надією, а це аж ніяк не привід для глузування.

— Слухай, — сказав він. — У мене був паршивий день, і я зовсім не збирався виявляти сарказм.

— Усе окей.

— А знаєш, — сказав Мікаел, — дещо в цій історії мене справді зацікавило. Ти казав, що вас навідувала якась гакерка.

— Так, але вона до цієї історії непричетна, — сказав Брандел, цмулячи пиво. — Вона, найімовірніше, була якимось соціальним проектом Балдера.

— Однак у своїй справі вона, здається, тямить.

— Або їй просто пощастило. Вона молола всякі дурниці.

— То ти з нею зустрічався?

— Так, відразу по тому, як Балдер звалив у Кремнієву долину.

— Давно це було?

— Майже рік тому. Я перевіз наші комп’ютери до себе в квартиру, на Брантінгсґатан. У мене, м’яко кажучи, було не найкраще життя. Неодружений, розчавлений, без грошей, постійно з перепою, вдома срач. Я саме розмовляв телефоном із Франсом. Він, як стомлений старий татусь, багато чого наговорив мені. Наприклад, не суди з зовнішнього вигляду: зовнішність оманлива, ля-ля-ля, бла-бла-бла. І це він казав мені! Я й сам не ідеальний зятько. Ніколи не носив піджака й краватки, і кому вже, як не мені, знати, які з себе люди в гакерській тусні. Ну, сиджу я й чекаю на ту дівчину. Думаю, що вона принаймні постукає в двері. А вона просто відімкнула замок і зайшла.

— Яка вона була з себе?

— Та просто капець… Ну, точніше, вона була навіть сексуальна у свій збочений спосіб… А так — жахіття!

— Лінусе, я не прошу тебе оцінювати її зовнішність. Мені просто хочеться знати, у що вона була вдягнена і чи не назвала випадком свого імені.

— Гадки не маю, хто вона така, — відповів Лінус. — Хоча чогось мені здалося, що я її знаю, якось я відчув, що з нею пов’язане щось лихе. Татуаж, пірсинг та інше фуфло. Вона була схожа на готку, чи панкерку, чи якусь рокерку, не знаю, і худа, як дошка.

Блумквіст майже несвідомо подав Амірові знак принести йому ще пива.

— І що сталося? — спитав він.

— Ну, що сказати… Я подумав, що нам необов’язково зразу братися до справи, тому сів на ліжко — більше майже не було на чому сидіти — і запропонував спершу щось випити. І знаєте, що вона зробила? Наказала мені вимітатися геть. Вона хотіла турнути мене з мого ж дому, ніби то була самозрозуміла річ. Ну, я, звісно, відмовився. Сказав їй щось на зразок: «Узагалі я