Читати книгу - "140 децибелів тиші"

— До школи давно не ходити. Там бабло є.

— Де? Хто тобі його дасть? Училки?

— Не, не училки. Малі. У неділю з дому приїжжають, мають бабло.

— А якщо нас схапають?

— Училок нема, тільки чергові.

— То повалили! Бабки будуть!

Але ця вилазка стала для Вітька останньою. Доказів було більше ніж достатньо. І свідки були. Тепер навіть мамині зв’язки в прокуратурі йому не допоможуть.

До суду викликали Василя Степановича, Сергія Петрину та Миколу Павловича як офіційного сурдоперекладача. Яринку за свідка не взяли — надто мала.

Після оголошення вироку Вітьок повернувся до Сергія, тицьнув у нього пальцем і різко вдарив кулаком правої руки по відкритій долоні лівої, пояснюючи: «Я тебе уб’ю»...

Вітька відправили в колонію, але, як виявилося, Сергієві та Яринці від того аж ніяк не полегшало.

Розділ 8

Розлука і втеча

У травні до Василя Степановича зателефонував директор Яринчиного сиротинця і сповістив новину. За зразкову поведінку з колонії випустили її батька. Тепер він клопоче про повернення батьківських прав. Психічних і соціальних заперечень та протипоказань немає, тож органи опіки, ймовірно, вдовольнять його прохання.

Василь Степанович одразу ж викликав до себе Миколу Павловича і Наталю Іванівну. Розповів прикру новину. Вислухавши директора, завуч вибухнув:

— Ви уявляєте, що на неї чекає?! Цей ненормальний, язик не повертається назвати його батьком, зіпсує дівчинці усе життя!

— Колю, ну чому ти так? — заперечила Наталя Іванівна. — Все ж рідний батько. Може, за роки в тюрмі він усе переосмислив і виправився.

— Наталю, ти сама хоч віриш у те, що говориш? Ти знаєш хоч один приклад, коли тюрма когось виправила? Йому ж донька потрібна лише для одного — отримувати за неї пенсію по інвалідності, щоби пити було за що. Чи я не правий?!

— Та правий, правий, — погодився Василь Степанович. — Але що ми можемо вдіяти?

Усі мовчали, похнюпившись. Директор закурив цигарку. Так йому краще думалося. Першою озвалася Наталя Іванівна:

— Може, звернутися до суду, щоб батькові заборонили забирати доньку?

Василь Степанович почав переглядати телефонні номери у своєму записнику.

— Ми не можемо подавати позов, цим займається управління опіки. Але там щодня десятки дитячих справ розглядають. Їм це так приїлося, що ніхто не буде вникати і перейматися долею маленької дівчинки із забутого Богом села... Десь у мене був номер голови опікунської ради, спробую подзвонити і пояснити йому, що до чого. Може, якраз щось путнє підкаже.

З нагоди закінчення навчального року вихованці інтернату готували святковий концерт для батьків. Хор розучував пісні з репертуару поп-зірок, танцювальний колектив старшокласників — сучасний танець у стилі хіп-хоп, дівчатка-п’ятикласниці декламували вірші, а театральний гурток ставив виставу про Ромео та Джульєтту. І головний номер святкового концерту — виступ Сергія та Яринки. Це був «Норвезький танець» Едварда Гріта, який Яринка виконувала під супровід фортепіано. На відстані від інструмента дівчинка не чула музики, тому вчителька танців придумала для неї особливу методику. Поки Яринка сиділа біля піаніно й вслухалася в музичний ритм, вчителька показувала їй танець, рух за рухом. Дівчинка з пам’яті повторювала ці рухи, а вчителька підказувала, коли змінювати позицію. Спочатку вправи давалися важко, але минуло кілька тижнів наполегливих тренувань — і Яринка танцювала майже бездоганно.

В актовому залі зранку до вечора кипіла робота — діти репетирували на сцені, а в глядацькому залі майстри завершували ремонт. Концерт мав відбутися двадцять шостого травня, одразу після останнього дзвоника.

Генеральну репетицію святкового дійства призначили на вечір напередодні. Саме в той час, коли на сцені були Сергій із Яринкою, у кабінеті директора задзеленчав телефон. Дзвонили з обласного управління, аби повідомити, що наступного ранку в інтернат приїде інспектор, щоб забрати Яринку і відвезти в село, до батька...

За роки роботи в школі-інтернаті Василь Степанович випустив у світ не одну сотню вихованців. Багато з них не залишили в його пам’яті якогось помітного сліду, хоча жили в інтернаті по десять-одинадцять років. А про деяких згадував і досі.

Яринка жила тут менше року, але директор був упевнений, що не забуде цю маленьку дівчинку з далекого карпатського села. Їй важко давалося читання і мова жестів, вона не хотіла вчитися говорити, не вміла дружити, була настороженим їжачком, який при будь-якій спробі наблизитися вмить скручувався в клубочок і випускав гострі голочки. Та водночас це була дуже світла дитина. І лише одному Сергієві поталанило достукатися до тієї світлості в ній, витягнути на світ кілька приязних посмішок — ніби промінців. І від них сам Сергій теж ставав світлішим.

Директор курив цигарку за цигаркою, намагаючись заспокоїти нерви, але марно. Проти рішення суду і органів опіки він був безсилий. Василь Степанович дзвонив, благав хоча б на кілька місяців перенести дату від’їзду, дати можливість Яринці ще трохи адаптуватися, навчитися спілкуватися і сприймати зовнішній світ. Але на його благання ніхто не звертав уваги. Усі посилалися на рішення суду, яке зобов’язувало негайно передати дитину під опіку рідного батька.

Машина приїхала по Яринку о восьмій ранку. Вихователі так і не наважилися повідомити Сергієві про те, що дівчинка залишав інтернат. Вирішили, що так буде краще для обох — без зайвих довгих прощань і сліз.

Поки Сергій, нічого не підозрюючи, готувався до святкового концерту, по Яринку прийшла вихователька із завучем. Дівчинка завзято натирала вовняною шматкою червоні туфельки, в яких мала сьогодні танцювати на сцені. Яринка поглянула на вчителя, її погляд був на диво ясний і довірливий. Микола Павлович аж занімів. Відвернувся, прокашлявся, потім присів біля дівчинки і, дивлячись їй в очі, насилу промовив:

— Яринко, зараз ти поїдеш додому, до батька. Тепер ти будеш жити разом з ним. Тебе внизу вже чекає машина.

Вчитель-сурдолог займався з Яринкою щодня, але навіть його мову вона сприймала важко. Доводилося по кілька разів повторювати і показувати кожне слово. Однак тепер вона зрозуміла усе з першого разу. Її світлий погляд умить погас, а маленька червона туфелька випала з руки. Уперше з дня приїзду в інтернат Яринка зайшлася безмовним плачем. Микола Павлович притулив її до себе, але дівчинка рвучко випручалася з обіймів і вибігла з кімнати. Вихователька кинулася їй навздогін.

Знайшли її аж у кімнаті, де сушили одяг і білизну. Сиділа на підлозі під батареєю, обхопивши коліна руками, і завивала, наче поранене звіря. Щиро ненавиділа увесь світ — тільки-но вона почала розкриватися і довіряти