Читати книгу - "Паперові міста"

Потім вона простягнула мені руки, і я витягнув її з вікна. Коли вона опинилася на землі, ми почули пронизливий зойк: «Ай!» Я гарячково схопив одяг і дременув звідтіля, Марго — за мною.

Я чув, як відчинилися вхідні двері, але не обернувся — ні тоді, коли гримнуло гучне «Стій!», ні навіть тоді, коли позаду пролунав постріл.

Марго пробурмотіла: «Дробовик», — але мені не здалося, що вона через це дуже переймається, вона ніби просто факт констатувала, — і я сторчголов кинувся через огорожу, вирішивши не оббігати її збоку. Не знаю, як я планував приземлятися, може, думав, що сальто вийде зробити, але насправді гепнувся на асфальт на ліве плече. На щастя, я впав на Джейсові лахи, які трохи пом’якшили удар.

Я вилаявся і не встиг навіть спробу зробити підвестися, як відчув, що Марго намагається мені допомогти, потім ми якось опинилися в машині, мені довелося виїжджати заднім ходом з вимкненими фарами — і я мало не розчавив майже голого бейсболіста зі шкільної команди «Дикі коти». Мчав Джейс дуже швидко, але, по-моєму, галасвіта. Коли ми проїжджали повз нього, мене спіткав ще один напад жалості, який змусив мене відчинити вікно і кинути в його бік теніску. На щастя, здається, ні мене, ні Марго Джейс не побачив, а мінівен упізнати не міг, бо — не подумайте, звісно, що для мене це така вже болюча тема — в школу я ним не їжджу.

— Якого біса ти це зробив? — запитала Марго, коли я увімкнув фари — я вже їхав уперед, намагаючись зорієнтуватися в лабіринті приміських вулиць.

— Мені шкода його стало.

— Його? За що? За те, що він зраджував мене півтора місяця? Чи за те, що він, може, гидотою якоюсь мене заразив? За те, що він мерзенний телепень, який усе своє життя буде незаслужено щасливий і багатий, являючи собою приклад світової несправедливості?

— Та він мені таким нещасним видався… — відказав я.

— Ну й добре. Тепер їдьмо до будинку Карін. На Пенсильванія-стріт, біля горілчаної крамниці.

— Не гнівайся на мене, — сказав я. — У мене з дробовика стріляли за те, що я тобі допомагав, то не гнівайся.

— Я НЕ ГНІВАЮСЯ НА ТЕБЕ! — гаркнула Марго й гупнула кулаком по панелі.

— Ну, судячи з твого тону…

— Я думала, ну… Я думала, може, він не зраджує мене.

— Ой!

— Мені Карін розповіла. Гадаю, багатьом це вже давно було відомо. Але до неї мені ще ніхто не говорив. Я подумала, може, вона просто вирішила трохи драматизувати ситуацію абощо.

— Мені дуже прикро, — сказав я.

— Ага. Ага. Повірити не можу, що мені не байдуже.

— У мене серце шалено калатає,— повідомив я.

— Це ознака того, що тобі весело, — відказала Марго.

Але мені не здавалося, що це весело, мені здавалося, що в мене серцевий напад. Я заїхав на стоянку невеликого маркету і притиснув палець до яремної вени, дивлячись, як на годиннику блимає двокрапка між цифрами. Подивившись на Марго, я побачив її обурений погляд.

— У мене серцебиття небезпечно прискорене… — пояснив я.

— Та я й сама пригадати не можу, коли мене востаннє щось отак розбурхало. Адреналін просто в горлі, легені розширені.

— Вдихай через носа, видихай через рота, — порадив я.

— Всі твої дріб’язкові страхи, вони такі…

— Зворушливі?

— Такі речі прийнято називати інфантилізмом? — усміхнувшись, запитала Марго.

Вона знов обернулася назад і дістала сумочку.

«Скільки в неї там усього?» — подумав я. Марго витягла з сумочки пляшечку лаку для нігтів — він був такого темно-червоного кольору, що здавався практично чорним.

— Поки ти оговтуватимешся, я нігті нафарбую, — повідомила вона, усміхаючись із-під чубчика. — Можеш не поспішати.

Якусь хвилю ми так і сиділи: вона — з пляшечкою лаку на панелі, я — з тремтячим пальцем на вені. Мені подобався цей колір, а у Марго були гарні пальці, дуже тонкі, на відміну від усього іншого: в інших місцях її тіло було радше округлим. Я думав, як добре було би сплестися з нею пальцями. Згадав, як вона поклала мені руку на стегно у «Волмарті», — здавалося, це було вже кілька днів тому. Пульс потихеньку сповільнювався. Я спробував переконати себе в тому, що Марго має рацію. Мені нема чого боятися — не в такому маленькому містечку такої тихої ночі.

5

— Пункт шостий, — оголосила Марго, тільки-но ми рушили далі. Вона змахувала пальчиками в повітрі, ніби грала на піаніно. — Лишити біля дверей Карін квіти і записку з перепросинами.

— Що ти їй зробила?

— Ну, коли вона розповіла мені про Джейса, я, так би мовити, вбила гінця, який приніс погану звістку.

— Тобто як?

Ми стали на світлофорі, а поруч зупинилася спортивна машина з юнаками, мотор ревів так, ніби запрошував мене до перегонів. Тільки наш «крайслер», коли натиснеш на газ, лише жалібно скиглить.

— Ну, я точно не пам’ятаю, як саме я її назвала, але щось у дусі «шмарката дурна сучка з прищавою спиною, кривими зубами, товстою сракою і найбридкішою у всій Центральній Флориді зачіскою». Ну, загалом, я чимало наговорила.

— У неї зачіска і справді якась дурнувата… — погодився я.

— Знаю. Оце тільки ці слова в мене й були правдиві. Коли обзиваєш когось, нізащо не говори правди, бо після цього нелегко буде по-чесному взяти свої слова назад, розумієш? Ну, я розумію, можна висвітлити волосся. Можна зробити мелірування. Але ж не смуги, як у скунсів.

Коли я під’їжджав до будинку Карін, Марго знову полізла за сидіння і дістала букет тюльпанів. До стебла одного з них вона скотчем прикріпила записку, склавши її конвертиком. Тільки-но я зупинив машину, вона віддала квіти мені, я по доріжці підбіг до дверей Карін, поклав квіти і втік назад.

— Пункт сьомий, — сказала вона, коли я знову сів за кермо, — зоставити рибу для любого пана Вортингтона.

— Його, напевно, ще немає вдома, — сказав я, і в моєму голосі знову почувся натяк на жалість.

— Я сподіваюся, за тиждень копи знайдуть його, босого, божевільного і голого, в якій-небудь придорожній канаві,— безпристрасно відказала Марго.

— Частіше нагадуй мені, що ніколи не треба ставати на заваді Марго Рот Шпігельман, — буркнув я, і вона засміялася.

— Так, це серйозно. Ми нашлемо справжній град на наших ворогів.

— На твоїх ворогів, — виправив я.

— Подивимося, — швидко відказала вона, а потім уся стрепенулася і додала: — Так, це я сама