Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

кухні й жадібно з’їли піцу. Лілі любила Шейна. Діти взагалі любили Шейна. Це з дорослими в нього не складалося. Було в ньому щось бентежне, стоїцизм, відразливий для більшості людей з їхньою потребою штучних посмішок та прикидання. Шейн терпіти не міг дрібні балачки чи надмір брехні сучасного суспільства.

Коли вони доїли піцу, Лілі наполягла, щоб Шейн укладав її спати, а не Майя.

Шейн надувся.

— Читати тобі — це так нудно.

Лілі вибухнула сміхом, ухопила його за руку й потягла до сходів.

— Ні, благаю! — заридав Шейн, падаючи на землю.

Лілі засміялася ще гучніше й потягла Шейна далі. Він постійно протестував. Лілі знадобилося десять хвилин, щоб дотягти його до сходів.

Нагорі, у спальні, Шейн прочитав їй казку й Лілі відключилася так хутко, що Майя запитала себе, чи не підсипав він часом їй «Ембієну».[10]

— Це було швидко, — промовила, коли Шейн спустився до неї.

— Такий був план.

— Який саме?

— Щоб вона затягнула мене нагору — це її втомило.

— Кмітливо.

— Ще б пак!

Вони взяли з холодильника по холодному пиву й вийшли на задній двір. Настала ніч. Повітря стало вологим й обважніло, але, пройшовши пекло пустелі, маючи на спині сорок фунтів[11] обладнання, до спеки повністю байдужієш.

— Гарна ніч, — сказав Шейн.

Вони сіли біля басейну, почали пити. Між ними ніби прірва якась пролягла, і Майї це не подобалось.

— Припини, — сказала вона.

— Що припинити?

— Ти поводишся зі мною, наче…

— Наче?

— Наче з удовою. Годі вже.

Шейн кивнув.

— Гаразд, винен, визнаю.

— То про що ти хотів поговорити? — спитала вона.

Він ковтнув пива.

— Може, це й нічого.

— Але?

— Є чутки з розвідки, — Шейн і досі служив, очолював місцевий відділ військової поліції. — Здається, Корі Рудзинські повернувся до Сполучених Штатів.

Він чекав на її реакцію. Майя повільно зробила великий ковток пива й промовчала.

— Ми думаємо, що він перетнув канадський кордон два тижні тому.

— На нього є ордер?

— З юридичної точки зору — ні.

Корі Рудзинські був засновником «Дзвону Корі», вебсайту, де шукачі правди могли безпечно публікувати конфіденційну інформацію. Головна ідея полягала у викритті незаконної діяльності уряду та великого бізнесу. Пам’ятаєте історію про південноамериканського урядовця, який брав відкати в нафтових компаній? Інформація з «Дзвону Корі». Справу про корупцію в поліції з расистськими імейлами? «Дзвін Корі». Насильство над ув’язненими в Айдахо, прихована ядерна аварія в Азії, спецслужби наймають дівчат із ескорту? «Дзвін Корі».

І, звісно, загибель цивільних через надмірний ентузіазм жінки за штурвалом армійського гелікоптера?

Так, ви зрозуміли.

Усі ці «сенсації» розкрилися завдяки анонімним шукачам правди Корі.

— Майє?

— Він мені більше не зашкодить.

Шейн схилив голову.

— Що?

— Нічого.

— Він мені не зашкодить, — сказала Майя. — Він уже оприлюднив ту плівку.

— Не повністю.

Вона сьорбнула пиво.

— Мені байдуже, Шейне.

Він відкинувся на спинку.

— Гаразд, — а далі: — Як ти думаєш, чому він цього не зробив?

— Чого саме?

— Не опублікував запис.

Це питання лякало її більше, ніж Шейн узагалі міг припустити.

— Він шукає правди, — промовив Шейн. — То чому не зробив її публічною?

— Не знаю.

Шейн мав нашорошений вигляд. Майя добре його знала.

— Можу припустити, що в тебе є теорія? — сказала вона.

— Так, є.

— То давай послухаємо.

— Корі зберігав запис до слушного моменту, — сказав Шейн.

Майя спохмурніла.

— Спочатку він отримав неабиякий розголос після першої публікації. Потім, коли йому потрібна буде нова слава, він випустить решту.

Вона похитала головою.

— Він акула, — сказав Шейн. — Акулу постійно треба годувати.

— Тобто?

— Щоб його операція вдалася, Корі Рудзинські повинен не лише розгромити тих, у чию продажність він вірить, але й зробити це так, щоб досягти максимального розголосу.

— Шейне?

— Так.

— Мені й справді начхати. Я вже не військова. Я навіть (зітхання) тепер удова. Нехай робить якнайгірше.

Їй було цікаво, чи купиться Шейн на цю браваду. Та, зрештою, він не знав усієї правди, так?

— От і прекрасно, — Шейн допив своє пиво. — То ти розповіси мені, що тут насправді відбувається?

— Ти про що?

— Я провів для тебе цей тест, не задаючи запитань.

Вона кивнула.

— Дякую.

— Я тут не заради подяк, ти ж знаєш.

Вона знала.

— Це означало порушити клятву. Це, якщо вже казати зовсім відверто, протизаконно. Ти ж у курсі, так?

— Облиш, Шейне.

— Ти знала, що Джо загрожувала небезпека?

— Шейне…

— Чи справжньою мішенню була ти сама?

Майя на мить заплющила очі. Навколо неї вирували звуки.

— Майє?

Вона розплющила очі й повільно повернулася до нього.

— Ти мені довіряєш?

— Не ображай мене. Ти врятувала мені життя. Ти найкращий, найхоробріший солдат, якого я знаю.

Майя похитала головою.

— Найкращі й найхоробріші повертаються додому в трунах.

— Ні, Майє, неправда. Вони заплатили найвищу ціну, це так. Їм переважно найбільше не пощастило. Ми обоє це знаємо. Вони просто опинились у поганому місці в поганий час.

І це було саме так. Не те, щоб компетентніші вояки мали більше шансів на виживання. Справа була швидше у випадку. Війна ніколи не обирає собі жертв за їхніми чеснотами.

Голос Шейна в темряві звучав м'яко.

— Ти самотужки спробуєш розібратися з усім, так?

Майя не відповіла.

— Ти сама знайдеш убивць Джо.

Це було не питання. Тиша на мить зависла між ними, як волога в повітрі.

— Я тут, якщо тобі потрібна допомога. Ти ж знаєш, так?

— Знаю, — і потім додала: — Ти довіряєш мені, Шейне?

— Своє життя довірю.

— Тоді облиш це.

Шейн допив пиво й пішов до дверей.

— Мені потрібна ще одна річ, — сказала Майя.

Вона передала йому папірець.

— Що це?

— Номерний знак на червоному «Buick Verano». Я маю знати, кому належить це авто.

Шейн скривився.

— Я не ображатиму жодного з нас запитанням, навіщо це тобі, — сказав він. — Але це буде остання послуга.

Він по-батьківськи поцілував її у маківку й пішов.

Майя подивилась на свою сплячу дочку. Тоді попленталася коридором до спортивного залу, обладнаного надсучасними тренажерами, збудованого Джо ще тоді, коли вони сюди перебралися. Спершу попрацювала з легкою вагою — упор присівши, з лавки, згинання, а тоді встала на бігову доріжку. Цей будинок завжди видавався їй надто великим, надто модним. Її родина аж ніяк не була бідною, однак таке багатство їй не пасувало. Майя не відчувала тут затишку, ніколи, але так жили Буркетти. Ніхто насправді не покидав території родини — їхнє об’єднання тільки розширювалося.

Вона добряче потренувалася — від спорту їй завжди кращало. Коли закінчила, повісила рушник на шию й ухопила холодний «Bud».[12] Притиснула пляшку до чола. Холодно й приємно.