read-books.club » Фентезі » Небудь-де 📚 - Українською

Читати книгу - "Небудь-де"

244
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Небудь-де" автора Ніл Гейман. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 9 10 11 ... 95
Перейти на сторінку:
поки не почув, як грюкнули кількома поверхами нижче двері до будинку. Він уже пішов був коридором до ванної, коли раптом його злякав гучний дзенькіт телефону. Він знову кинувся до коридору й узяв слухавку.

— Алло? — сказав Ричард. — Алло?

Зі слухавки не долинуло ані звуку. Натомість телефон клацнув, і з автовідповідача, що лежав на столику поруч із телефоном, долинув голос Джесики. Він сказав:

— Ричарде? Це Джесика. Шкода, що тебе нема, бо це мала бути наша остання розмова, і я хотіла сказати це тобі особисто.

Він зрозумів, що телефон безпробудно мертвий. За слухавкою тягнувся десь фут чи скільки дроту, а далі він був чисто перетятий. Ричард все одно гукав «Джесико!» і «Я тут», і «Будь ласка, не кидай слухавку».

— Учора ти мене глибоко образив, Ричарде, — продовжував голос. — Зі свого боку я вважаю наші заручини розірваними. Я не маю наміру ані повертати обручку, ані зустрічатися з тобою бодай коли-небудь. Сподіваюся, що ти й твоя кривенька качечка горітимете в пеклі. Па-па.

— Джесико! — вигукнув Ричард, сподіваючись, що самою гучністю крику проб'ється до неї крізь телекомунікаційну мережу. Плівка перестала крутитися, телефон ще раз клацнув, і загорівся червоний вогник.

— Погані новини? — спитала дівчина. Вона стояла просто за його спиною в тій частині кімнати, що правила за міні-кухню, а її рука була акуратно забинтована. Вона саме витягала з коробки чайні пакетики й розкладала їх по чашках. Чайник закипав.

— Так, — сказав Ричард. — Дуже погані. — Він підійшов до неї і вручив оголошення «ХТОСЬ БАЧИВ ЦЮ ДІВЧИНУ?». — Це ж ти, хіба ні?

Вона підняла брову.

— На фотографії я.

— І ти… Дорін?

Вона похитала головою.

— Мене звуть Дуері, Ричардричардмейг'юдіку. Молока, цукру?

Тоді Ричард відчув себе викинутим зі звичної водойми. І мовив:

— Ричард. Просто Ричард. Не треба цукру. — А тоді він сказав: — Слухай, якщо це не дуже особисте — розкажи, що з тобою трапилося.

Дуері розлила окріп по чашках.

— Ти не хочеш цього знати, — тільки й сказала вона.

— Ох, вибач, якщо я…

— Ні, Ричарде. Чесно кажу, ти не хочеш цього знати. Тобі від цього добра не буде. Ти й без того вже зробив більше, ніж мусив.

Вона витягла пакетики й піднесла йому чашку чаю. Він узяв її й зрозумів, що й досі тримає в руках слухавку.

— Добре. Тобто. Я ж не міг тебе просто покинути.

— Міг, — сказала вона. — Але не покинув.

Вона прихилилася до стіни й визирнула з вікна. Ричард підійшов до нього й теж визирнув. Через дорогу він них містер Круп і містер Вандемар виходили з газетної лавки, а на її вікні на видноті висіли оголошення «ХТОСЬ БАЧИВ ЦЮ ДІВЧИНУ?».

— А вони справді брати? — спитав він.

— Будь ласка, — втомлено сказала Дуері. — Давай не будемо.

Він сьорбнув чаю й спробував удати, буцім усе нормально.

— А де ти була? — спитав він. — Оце зараз?

— Тут, — сказала вона. — Слухай, коли ті двоє ходять поруч, нам треба доправити записку… — вона помовчала. — Комусь, хто допоможе. Я не насмілюся вийти.

— А хіба тобі нема куди йти? Нема кому подзвонити?

Вона взяла з його руки мовчазну слухавку з обвислим перерізаним дротом і похитала головою.

— Мої друзі не мають телефонів, — сказала вона й поклала слухавку на місце, залишивши її лежати там, самотню й ні на що не годну. А тоді вона усміхнулася, блискавично й хуліганисто. — Хлібні крихти, — сказала вона.

— Прошу? — перепитав Ричард.

У спальні було невеличке віконце, з якого виднілися дахівка й ринви інших будинків. Щоб дотягтися туди, Дуері стала на Ричардове ліжко, відчинила вікно й розсипала там хлібні крихти.

— Я не розумію, — сказав Ричард.

— Звісно, що не розумієш, — погодилася вона. — А тепер помовч.

Почулося биття крил, і у вікні з'явився фіолетово-сіро-зелений лискучий голуб. Він поклював крихти, а Дуері простягла правицю й узяла його. Він зацікавлено дивився на неї, але не протестував.

Вони сіли на ліжко. Дуері дала Ричардові тримати голуба, поки сама прив'язувала до його лапи записку за допомогою яскраво-блакитної гумки, яка раніше стягувала разом Ричардові рахунки за електрику. Ричард не був завзятим тримачем голубів навіть у кращі часи.

— Не бачу в цьому сенсу, — пояснив він. — Тобто, це ж не навчений, а просто звичайний лондонський голуб. З тих, що гидять на лорда Нельсона.

— Саме так, — сказала Дуері. Її щока була вся подерта, а брудно-руде волосся заплуталося — але не злиплося. А її очі… Ричард усвідомив, що не може сказати, якого вони кольору. Точно не сині, зелені, карі чи сірі; вони нагадували йому вогнисті опали: в них було зелене й блакитне полум'я, і навіть червоне і жовте, що мінилося, коли вона рухалася. Дівчина обережно забрала в нього птаха, підняла вгору й зазирнула в очі. Голуб нахилив голову набік і глипнув на неї своїми чорними намистинами.

— Гаразд, — сказала вона, а тоді видала звук, схожий на рідке голубине туркотіння. — Гаразд, Кррплрре, ти мусиш відшукати маркіза де Карабаса. Зрозумів?

Голуб забулькав до неї.

— От молодець. Слухай же, це важливо, тож краще… — голуб урвав її доволі нетерплячим бурликанням. — Пробач, — сказала Дуері. — Звісно, ти знаєш, що робиш. — Вона підняла птаха до вікна й відпустила.

Ричард спостерігав за цією сценою з неабияким подивом.

— Знаєш, усе це майже скидалося на те, що він тебе зрозумів, — сказав хлопець, дивлячись, як птах зменшувався вдалині на тлі неба, поки не зник за дахами.

— Дивина та й годі, — сказала Дуері. — А тепер чекатимемо.

Вона пішла до книжкової полиці в кутку спальні, знайшла примірник «Менсфілд-парк», — Ричард навіть не знав, що його має, — і пішла до вітальні. Ричард за нею. Вона вмостилася на канапі й розгорнула книжку.

— То це таке скорочення від «Дорін»? — спитав він.

— Що?

— Твоє ім’я.

— Ні. Мене звати Дуері.

— Як воно пишеться?

— Д-у-е-р-і. Майже як те, крізь що проходять, коли хочуть кудись зайти чи вийти.

— А, — він просто мусив спитати дещо, тож спитав. — І що це за ім'я таке — Дуері?

Вона подивилася на нього своїми дивно забарвленими очима й сказала:

— Моє ім'я, — і повернулася до Джейн Остін.

Ричард підняв пульт і ввімкнув телевізор. Тоді перемкнув канал. Ще раз перемкнув. Позіхнув. Знову перемкнув.

— То на що ми чекаємо?

Дуері перегорнула сторінку. Вона не підвела очей.

— На відповідь.

— Яку відповідь? — Дуері знизала плечима. — А. Он воно що. — Тепер, коли трохи бруду й крові було змито, Ричард помітив, що її шкіра дуже біла. Він задумався, чи вона бліда від хвороби, чи від утрати крові, чи,

1 ... 9 10 11 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небудь-де», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Небудь-де"