Читати книгу - "Лялька"

— Шефе?

— Бакстер щойно підтвердила: це — Халід.

— Я знав. Як?

— Отрута. Проковтнув.

— Це більше, ніж він на те заслуговував, — випалив Вульф.

— Я вдам, що не почув цього.

Якийсь чоловік у робочих штанях намагався жестами щось показати Вульфу.

— Здається, все готово.

— Нехай щастить.

Вульф вимкнувся і глянув на своє відображення, щоб пересвідчитися, що ширінка застібнута і що він не виглядає більше виснаженим і пригніченим, аніж зазвичай. Детектив попрямував до підвищення, маючи на меті покінчити з цим якомога швидше, проте, щойно гамір став гучнішим і він побачив чорні лінзи камер, які стежили за кожним його кроком так, ніби здавалося, що це в нього ціляться гармати, його впевненість відразу випарувалася. На якусь мить він знову опинився біля Олд Бейлі, де марно намагався прикрити обличчя, коли його тягли до поліційного фургона під зневажливе глузування незадоволеної преси та важкі удари по металевих стінках авто, котрі назавжди оселилися в його снах.

Стривожений, він ступив на підвищення та почав коротке, завчене напам’ять речення:

— Я — детектив Натан Вульф із…

— Що? Говоріть голосніше! — перебили його з натовпу.

Один чоловік із тих, які збирали крихітну сцену, підійшов та з гучним статичним клацанням увімкнув мікрофон. Вульф намагався не чути ядучого сміху, який линув із цього моря облич.

— Дякую. Як я й казав, я — детектив Натан Вульф із міської поліції Лондона, і сьогодні я був у складі команди, яка оглядала місце масового вбивства.

«Чим далі, тим краще», — подумав він.

Із натовпу почали вигукувати запитання, однак Вульф не звертав на них уваги і продовжував:

— Ми можемо підтвердити, що рано-вранці за адресою Кентіш Таун знайшли останки шістьох жертв…

Вульф припустився помилки, відірвавши очі від своїх записів, оскільки відразу ж упізнав у натовпі неймовірно руде волосся Андреа. Йому здалося, що вона виглядала, неначе божевільна, і це ще більше його відволікло. Вульф випустив свої картки на підлогу і присів, щоб зібрати їх, розуміючи, що на одній із них було зазначено те, чого говорити він не збирався. Вульф відшукав ту картку і підвівся до мікрофона.

— Цього ра… Вранці…

Вульф відчував, що у горлі пересохло, і знав, що густо почервонів, як це завжди бувало, коли йому було соромно, тож поспіхом прочитав текст із завершальної картки.

— Ми зараз у процесі встановлення осіб жертв і перед тим, як оприлюднити будь-які імена, спочатку зв’яжемося з їхніми родинами. Зважаючи на те, що розслідування ще триває, наразі поки все, про що я можу повідомити. Дякую.

На кілька секунд він замовк, чекаючи аплодисментів, аж доки не зрозумів, що це було б дуже недоречним і що його виступ, імовірно, у жодному разі не був виправданням. Він зійшов униз і відступив від голосів, які вигукували його ім’я.

— Натане! Натане!

Вульф озирнувся й побачив, що до нього біжить Андреа. Їй вдалося ухилитися від першого поліціянта, однак її заблокували двоє інших. Його скувала та сама сплутана злість, яка затьмарювала кілька їхніх зустрічей після розлучення, і майже спокусився думкою дати поліціянтам відтягнути її подалі, однак, коли представник дипломатичної групи захисту, озброєний штурмовою гвинтівкою Heckler & Koch G36C попрямував до неї, усе-таки вирішив втрутитися.

— Усе гаразд. Усе гаразд. Пропустіть її, будь ласка, — неохоче вигукнув він.

Коли вони бачилися востаннє, щоб обговорити труднощі з продажем будинку, зустріч була по-особливому холодною, тож, коли Андреа підбігла і міцно його обняла, він вирішив відступити. Вульф дихав ротом, відчайдушно намагаючись перехопити подих і не відчувати аромату її волосся, знаючи, що воно пахне її улюбленими парфумами, які він так любив. Коли Андреа нарешті відпустила його, Вульф побачив, що вона готова була розплакатися.

— Енді, я не можу розповісти тобі ще щось…

— Ти хоч колись відповідаєш на дзвінки? Я майже дві години намагалася до тебе додзвонитися!

Вульф не міг осягнути такої швидкої зміни її настрою. Складалося враження, що тепер вона була шалено розлючена на нього.

— Мені дуже шкода, але насправді я сьогодні був трохи зайнятий, — промовив він, а потім нахилився і прошепотів їй на вухо:

— Очевидно ж, що я був на місці вбивства.

— По сусідству з твоєю квартирою!

— Ага, — замислено сказав Вульф. — По сусідству.

— Я маю тебе про дещо запитати, але мені потрібно, щоб ти казав правду, добре?

— Гммм…

— Там було дещо більше? Тіло зшили докупи… як ляльку.

Вульф почав розгублено бурмотіти:

— Як ти? Звідки ти? В інтересах міської поліції Лондона, я…

— Це ж Халід, правда? Голова?

Вульф схопив Андреа за руку і потягнув її вбік, подалі від поліціянтів. Жінка витягла з сумочки товстий коричневий конверт.

— Повір мені, я остання, хто хотів би згадувати ім’я цього бридкого чоловіка. Бо я впевнена, що це він зруйнував наш шлюб. Але я впізнала його на фото.

— Фото? — обережно запитав Вульф.

— О Боже! Я знала, що вони справжні, — сказала вона, геть вражена. — Хтось відправив мені фото чогось, схожого на ляльку. Я годинами сиділа над ними. Мені потрібно ставати до роботи.

Андреа замовкла, бо хтось проходив повз них.

— Натане, хто б не відправив мені ці фото, він додав ще й список. Саме тому я й намагалася додзвонитися до тебе, бо не знаю, що він означає: шість імен і дата навпроти кожного.

Вульф вихопив з її руки конверта й розірвав його.

— Перше ім’я: мер Тернбл і сьогоднішня дата навпроти, — сказала Андреа.

— Мер Тернбл? — перепитав Вульф.

Здавалося, у нього з-під ніг щойно вибили землю.

Не кажучи ані слова, Вульф розвернувся й побіг до головного входу. Він чув, що Андреа кричить щось йому навздогін, однак коли їх розділило товсте скло, слова вже здавалися нечіткими.

***

Сіммонс розмовляв по телефону з комісаром, і, коли він уже вкотре вибачився за те, що його команда не надто просунулася в розкритті справи, комісар зовсім непрозоро натякнув йому, що на його місце легко знайдуть когось іншого. Сіммонс саме розповідав свій план дій, коли до його кабінету увірвався Вульф.

— Вульфе! Пішов геть! — вигукнув Сіммонс.

Вульф нахилився над столом і натиснув кнопку завершення розмови.

— Що в біса ти робиш? — розгнівано запитав Сіммонс.

Вульф відкрив було рота, щоб відповісти, коли спотворений голос із трубки перебив його:

— Це ти