Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Так, я знаю твою небезпеку. Та заклинаю тебе своїми любов'ю й надією: не зрікайся своєї любові й надії!

Ти відчуєш іще себе шляхетним, однак шляхетними відчувають себе й інші, ті, хто тебе недолюблює й дивиться вслід тобі злими очима. Знай, що шляхетний усім стоїть на заваді.

І добрим шляхетний стоїть на заваді: навіть коли вони і його називають добрим, то цим хочуть усунути його зі шляху.

Шляхетний хоче творити нове і нову чесноту. Добрий хоче старого і щоб старе залишалось.

Але для шляхетного небезпека не в тому, що він стане добрим, а в тому, що він стане зухвальцем, насмішником і руйнівником.

Ох, знав я шляхетних, що втратили свою найвищу надію. І ось вони зводять наклепи на всі високі надії.

Тепер вони зухвало тішаться минущими утіхами і кожен день не має для них ніякої мети.

«Дух — це теж хіть»,— так казали вони. І тоді зламалися крила у їхнього духу — і тепер він плазує й запаскуджує все, що сам же й гризе.

Колись вони думали стати героями — тепер вони ласолюбці. Герої для них — жах і журба!

Та закликаю тебе своєю любов'ю й надією: не викидай із душі своєї героя! Свято бережи свою найвищу надію!

Так казав Заратустра.

ПРО ТИХ, ХТО ПРОПОВІДУЄ СМЕРТЬ

Є ті, хто проповідує смерть, а на світі багато таких, кому слід проповідувати огиду до життя.

Чимало на світі зайвих, тих, яких понад міру зіпсувало життя. Якби можна було «вічним життям» зманити їх із цього життя!

«Жовті» або «чорні» — так називають тих, хто проповідує смерть. Та хочу я показати їх вам іще в інших барвах.

Ось ті жахливі, що носять у собі хижого звіра й не мають іншого вибору, крім насолод або самознищення. Та й насолоди їхні — теж самознищення.

Ці жахливі ще не стали навіть людьми,— нехай же проповідують огиду до життя й гинуть самі!

Ось вони, сухотні душею,— ледь з'явившись на світ, починають уже вмирати і прагнуть навчитися втоми і зречення.

Воліли б вони бути мертвими, і їхню волю ми повинні схвалити! Остерігаймося ж воскресити оцих мерців і пошкодити ці живі труни!

Як побачать вони недужого, чи старого, а чи покійника, то скажуть одразу: «Життя заперечене!»

Але насправді заперечені тільки вони самі й їхні очі, що бачать лише один бік існування.

Загорнувшись у безпросвітню тугу й пильнуючи лише всяких притичин, що приносять смерть,— так чекають вони, зціпивши зуби.

Або взяти таке: вони хапають солодощі й притім насміхаються із власної дитинності — вчепилися за соломинку життя й насміхаються, що таки не випускають її.

Мудрість їхня проголошує: «Дурень той, хто залишається жити, і ми такі самі дурні! Це і є найдурніше в житті!»

«Життя — це тільки страждання»,— так кажуть інші й не брешуть. То подбайте ж, щоб вас не стало! Подбайте ж, аби скінчилось життя, що є тільки стражданням!

І нехай ось чого вчить ваша чеснота: ти повинен сам себе вбити! Ти повинен сам себе вкрасти!

«Пристрасть — це гріх,— кажуть ті, що проповідують смерть.— Дайте нам відступитись і не народжувати дітей!»

«Важко народжувати дітей,— кажуть другі.— Та й нащо їх народжувати? Народжують тільки нещасні!» Ці теж проповідують смерть.

«Треба мати співчуття,— кажуть треті.— Забирайте все, що маю! Забирайте мене самого! Тим менше мене триматиме життя!»

Якби вони мали співчутливу натуру, то своєму ближньому відбили б охоту жити. Бути злими — ось що було б їхньою справжньою добротою.

Та вони прагнуть звільнитися від життя — що їм до того, що своїми ланцюгами й дарами вони ще міцніше сковують інших!

І навіть ви, для кого життя — тяжка праця й неспокій,— хіба ви не досить життям стомились? Хіба ви не визріли вже для того, щоб проповідувати смерть?

А вам, любителі праці тяжкої й усього швидкого, нового і невідомого, доводиться кепсько, ваша сумлінність — це втеча й бажання забутися.

Якби ви в життя більше вірили, то менше б зупинялися на митях. Та для чекання у вас снаги не стає,— і навіть для того, щоб ледарювати!

Всюди лунає голос тих, хто проповідує смерть,— і світ повниться тими, кому слід проповідувати смерть.

Або «вічне життя» — мені байдуже, аби лиш вони відбули туди якнайшвидше!

Так казав Заратустра.

ПРО ВІЙНУ І ВОЇНІВ

Ми пощади не чекаємо ні від ворогів наших найкращих, ані від тих, кого ми всією душею любимо. Тож дозвольте сказати вам правду!

Брати мої у війні! Я люблю вас усією душею; я був і є вам рівня. А крім того, я ваш найкращий ворог. Тож дозвольте сказати вам правду!

Я знаю про ненависть і заздрощі у ваших серцях. Щоб позбутися ненависті й заздрощів, вам бракує величі. Тож будьте доволі великі, щоб не соромитися самих себе.

А якщо ви не можете стати подвижниками пізнання, то будьте принаймні його вояками. Бо вони — супутники і попередники цього подвижництва.

Я бачу багато солдатів — хотілося б мені бачити багато воїнів! В однострої одноманітно вони одягнені — хай же не буде одноманітне те, що вони під одностроями ховають!

Будьте тими, чий погляд завжди шукає ворога — свого ворога. А в декого з вас проглядає ненависть із першого погляду.

Свого ворога шукайте, свою війну ведіть, війну за свої думки! І якщо ваша думка не вистоїть, то й тоді ваша чесність повинна святкувати перемогу!

Любіть мир, як те, що породжує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий.

Я закликаю вас не до праці, а до боротьби. Я закликаю вас не до миру, а до перемоги. Хай вашою працею буде борня, а мир — вашою перемогою!

Можна мовчати й сидіти тихо лише тоді, коли є стріли і лук,— інакше панують балачки і чвари. Хай буде ваш мир перемогою!

Ви кажете, що добра справа навіть війну освячує? А я вам кажу: то добра війна, коли вона будь-яку справу освячує.

Війна і мужність звершили більше великих справ, аніж любов до ближнього. Не співчуття ваше, а ваша хоробрість рятувала досі знедолених.

«Що добре?» — питаєте ви.— Добре бути хоробрим. Нехай малі дівчатка кажуть: «Добре те, що миле і водночас зворушливе».