Читати книгу - "Українська міфологія"

Окрему групу оповідок становлять ті, у яких чорт у тій чи тій подобі налягає людині на плечі або надміру обтяжує своєю вагою воза. У таких випадках «нечиста сила» відступалася лише після того, як хтось здогадувався зробити хреста чи помолитися. Доволі часто наприкінці чорт промовляє: «Здогадався!» — і зникає з демонічним реготом:

— «Їде чоловік у базар. Лежит баран, хороший баран, здоровий, центнерув два. Ну, чого ж цього барана не взяти? Може, хто їхав в базар да загубив… Як вони поклали на воз — до цей воз ломитсє, і коні мокрії — не мона везти. А то та лякаха, ти понємаєш? От вуни проєхали трохи. Уже коні мокрії, да й тії люди мокрії — полякалисі — не мона ж везти того барана. Давай уже вони ж його скидать — не мона. А то та лякаха сєла, от. Там сидєла й баба, шо ж той бабі робить? Та баба взяла таку соломинку, да зробила хрестика, да тому вже барану да тако под носа тако, а вон як зарегоче: «Га-га-га-га-га! Догадаласи, баба, — знала б ти барана, шоб ти кілометр ше проїхало!» Задушив би. Така лякаха, або нечиста сила. У барана лякаха залізла».[109]

— «Євреї ж не вірять в Христа. А прийшлося їхали на Межóріч, на базар. А прийшлося: стоїть на дорозі біля мóгилок бáзя маленька, гувечка. А він ту гувечку не знав, та і взяв, а та гувечка стала бекати… А він каже: «Ця гувечка нам пугáна, ни мона дувезти». І ни мона скинути. То зрубили хрестика з соломи і дали цього хрестика, і вона сама злізла. То їм же ж ни мона хрестика, а як прийшлось, то й зробили. То, казали, злий».[110]

— «То, там-о десь колись баби як казали старіє, я був на роботі… До, значить, каже, шо єде… де з гостéй єхав дядько чи дід. От. Да, каже, баран бежить, такий маленький. А вон встав до — сядай, сядай… То той, значить, баранчик плигнýв на той воз, а вон — коні зразу мокріє, не мона, наче тонну положів. От. А вон тоді єде, і коні стают… А вон перехрестився, воно плигнýло з воза до каже: «Догадавсь, гад». Шо перехрестивсь. І воно плигнýло з воза, і нічо’ не було. Це таке, сказкі були…»[111]

— «Віз господар з поля снопи при вечері. Біжить по дорозі баран. Бере той господар барана на фуру. Коні засопли і не можут з місця рушити. Аж коли взяв того барана зігнав з воза, тоді коні рушили. То нечиста сила була».[112]

— «Дід мій росказував ше. Їде старий, їде через місточок, да й переїхав, і там, каже, коні — хр-р-р! Хропуть. Шо це там таке? Дивлю́сь я — ягня. О, це, кажу, добре. За це ягня — да й в сані. «Вйо!» — коні не можуть рушити. То добре ягня. Каже — завезем заре да заріжут на м’ясо. «Не зарі-і-і-жеш!» — це ягня. Скакнýло — да ці коні як сунýли… і полéтіли».[113]

— «Дядько ішов — то, ка’, здаєцця, шось іде та’ як то… Стий, каже, буду хреститися… Ну, йде, здаєцця, римно зу мною, йде-йде… І що… Я, каже, як став хреститися, та як виламало гуллє́чку, як мені по очах шо впекло, як дало, то ледь, ка’, втік додому. А другий ішов — ага, кіт ійде. Каже — йду, кіт ійде здуровий, за мною йде… А він юго ногою вдарив, того кота. Той кіт як зваливсь… йому звалилось шось на плечи, то ніс до самеї хати, а послє сýнувся. Та’, як дерево, каже, шо ніс. Ну. Ето начинаєцця у час ночи до двох годин, бо поки півни не засповают… Півни засповают, тоді вже можéш куди хоч іти, ничо’ не лякає. Ну, нечистоє».[114]

— «А ше колись… в нас там коло Дністра внизу був млин. І туда носили люди — озьме на плечі гýзочок та й йде молоти. І поніс чоловік, шо ніби там вночі молов, а відтак шо вертавсі, шо пізно, ніч таки. І вертавсі догори. І каже, як взяв на плечі той мішок — ну таке тяжке, шо страшне. Несе. Ну, доходит, там якась керничка була. Думає: стану нап’юся води, буде трохи легше, бо вже сім потів зійшло. Напивсі води — нічого. Бере знов — далі тіжке. Далі несе. Ну, вже так шо виходит, бо то ліс гі долинов трошки, а там вже виходит, шо голóці, шо гола обíч. І вже як мав віходóти, вже останні кущі там, і, каже, вже не міг нести. Як гепнув тим мішком так-от до землі, а то так якби хвилев так зареготалось. Так — ха-хаха! — по тих обóчєх. І каже, шо вже взяв потім мішок, і вже легко було, і поніс. То шось пуджіло. А то — блуд бересі».[115]

Якщо коні, відчуваючи «нечисту силу», зупинялися й не хотіли далі везти, не залишалося нічого іншого, як перепрягти їх:

«Знаю, шо в нас тутó в бéрезі, там дальше, казали, шо жінка вродила дитину і там десь закопала, і старі люди казали, шо там блуд бравсі. Ну, тепер дідько боїцці всіх, він вже не йде, а тогди — то правда бýла… Навіть мóї тато. Мóї тато, то все ноччю возили. Снопи, всьо. Бо то днем — сили косити. А коні сами знают, куди ходити, аж під фіртков той господар пробудиццє. Тато везут кукурудз, снопами. Наклали-наклали, і їдут. А нарешті коні стали. Вони стали, і тако… Тато що — батогом б’ют, всьо, — нічо’. А вони учули. Знали, шо цей злий дух дуже любит людині зробити, аби людина наробила си. Ну, пошкодити шось, аби людина наробила си. Вони злазьи з фіри і хотье за вýздечку взєти коні перегнати. Вони — ніяк. Розчепірили ноги, і ніяк іти. Оден кінь в той бік, другий в той бік, дишель отак стоїт, задер сі догори, і ніяк. Вони тогди стают, розпрігают коня, обертают, — тому дают ту упріж, тому дают ту упріж, запрігают, перекручуют, сідают на фіру і — не переΐздіт це, але навертают на поле обминути. Чо’ вони там спинили