Читати книгу - "Чарівне горнятко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Петрику, ану кинь дідові до стайні, аби не змерз… Хлопчик взяв верітку, розстелив у сінях.
— Чому не несеш?
— Почекайте, най її розріжу.
— Нащо?
— Та якщо дам цілу верітку дідові, то чим ви, тату, будете накриватися, коли постарієте і я вас вижену до стайні? Мушу залишити одну половину для вас.
Син забрав старого знов до хати і дозирав до самої смерті.
КУПЕЦЬ І ЖОВНІРИ[20]
Мошко хотів зажити по-панськи. Збудував корчму, завіз горілки й оселедців та й розпочав гендель.
У перші дні люди ходили до корчми, а потім перестали, бо Мошко був такий шмаркатий та невмиваний, що люди гидували і чарку спорожнити.
Корчмар махає рукою і кличе людей:
— Ходіть до мене, я сьогодні частую задурно!
А мужики відповідають:
— У ту горілку з твого носа накапало.
Корчмар з гірким лихом розпродав горілку, сів на лаву й порахував гроші. Потім розміркував:
«З горілкою поганий гешефт. Буду торгувати худобою. Куплю за дев'ять, продам за вісім — і най жінка тішиться, що я теж гендлюю. Ніхто більше не буде казати, що мені з носа капає…»
Пішов Мошко на ярмарок і купив корову. Прив'язав довжелезний воловід до рогів худобини і йде в десяти кроках перед нею. Навіть не обзирається, бо йому страшно дивитися на коров'ячі роги. Коли корова стане, Мошко тягне з усієї сили і покрикує:
— Ге-гей, дримбо!
А йшли собі дорогою два жовніри — гуцули Штефан і Михайло. То були добрі збитошники. Побачили, що Мошко кричить, але не оглядається, та й каже один одному:
— Я відв'яжу корову і лишуся на воловоді сам, а ти поведеш маржинку до лісу. Там мене й чекай.
— Добре, я буду чекати.
Підійшли до корови. Михайло відв'язав воловід від рогів, накинув собі на шию, а Штефан повів корову на жовнірському ремені у бік лісу. Зробили все так спритно, що гендляреві б навіть не приснилося.
Михайло йде за Мошком і час від часу пристає.
— Ге-гей, дримбо! — крикнув Мошко, не оглядаючись.
Михайло йде далі і знову зупиняється.
— Ге-гей, дримбо!
Михайлові набридло. Він став — ні тпру ні ну. Мошко тягне й лається:
— Ге-гей, дримбо! Чого не йдеш, вовки б тебе з'їли!
Кричав, кричав, а марно. Не витримав і сердито озирнувся. На мотузку — жовнір!
— Йой, йой! Я ж купив корову, а не жовніра.
Михайло сказав:
— Не бідкайся, Мошку. Лиха чарівниця колись обернула мене на корову. Тепер її чари вже втратили силу, і я став жовніром.
— Де мої гроші?! — бідкався купець.
— Не знаю, Мошку. Відв'яжи мене, най іду додому у відпустку.
Той відв'язав.
Того ж таки дня жовніри продали Мошкову корову в найближчому селі.
А Мошко вже не намагався зажити по-панськи.
ЯК МОЛОДЯТА РАЮВАЛИ[21]
В одному селі оженився син багатого ґазди. Привів у хату молодичку — файну, як та квітка, і роботящу, як та бджілка. Від ночі до ночі крутилася в роботі. Одного разу, стомлена, сіла відпочивати. Сидить і поговорює собі:
— Дурна була та Єва! Жила в раю, як у бога за пазухою. Нащо кусала ту кислицю, що чорт їй простягнув? Тепер через неї бідують всі жінки.
Старий ґазда підслухав, що вона говорить. Підійшов до неї й каже:
— Від завтрашнього дня житимете у другій кімнаті. Як у раю. Добре?
— Дуже добре, тату, — втішилася невістка.
Другого дня молоді перейшли до кімнати, де було файно прибрано, світило сонце, пахли квіти. їм принесли снідати — всілякого добра. Але серед посуду була накрита ринка. Поклав її старий на середину стола і каже молодятам:
— Їжте-пийте, але у цю ринку не смійте зазирати, бо буде вам біда.
— Чого нам туди зазирати! — погодилися.
Живуть день, другий, як у раю. їм приносять їжу, як під час великих свят, а до роботи ніхто не жене. Але спокою не давала ринка. Ба, що там у ній? Чому старий заборонив зазирати в неї?
— Я хочу крадьки глянути, що в тій ринці є. Подивлюся й скоренько накрию. Тато не будуть знати, — сказала невістка.
— Не можна, — заперечив чоловік.
— Тільки один-єдиний раз.
— Не можна, біда буде.
На третій день невістка не могла ні їсти, ані пити.
— Що тебе вкусило? — спитав чоловік.
— Я подивлюся в ринку, і— Не можна.
— Один раз глипну і накрию.
— Не шукай собі біди!
Жінка аж заплакала. І чоловік пожалів її.
— Ну, підніми покривку, але тільки глипни і накрий, аби тато не виділи.
Молодиця трохи відхилила покривку, а з ринки фуркнула синичка.
Увійшов старий ґазда, став перед молодятами і каже:
— Що, не захотіли жити у раю? Ану йдіть до роботи!
Чоловік і жінка мовчки пішли до праці.
Отаке було!
ПРО БІБ, ЩО РІС ДО НЕБА[22]
Були дід та баба, старі-престарі й зморщені, як дві печериці. Часто говорили поміж себе про далеку-далеку дорогу, звідки ніхто не повертається.
Одного дня дід каже:
— Звари мені, бабко, бобу на обід.
— Добре, дідику, зварю.
Насипала баба у горщик бобу і засунула у піч. Але один бобик упав під лаву й скільчився. Росте собі, росте. Уже досяг лави.
Баба каже дідові:
— Проріж, дідику, дірку в лаві — най біб росте далі. Послухав дід бабу, прорізав діру в лаві. Біб росте собі, росте. Досяг уже стелі.
Баба каже дідові:
— Проріж, дідику, діру в стелі — най біб росте далі.
Послухав дід бабу, прорізав діру в стелі. Біб росте собі, росте. Виріс аж до даху. Баба каже дідові:
— Проріж, дідику, діру в ґонтах — най біб росте й над хату.
Послухав дід бабу, прорізав діру в ґонтах. Біб росте собі, росте. І так виріс до самого неба. Баба каже дідові:
— Лізьмо, дідику, на небо…
І полізла першою.
Баба лізе по бобовій стеблині. А дід нетерпеливиться.
— Бабко, ти вже високо?
— Ще тутечки, дідику!
— Ну лізь, лізь…
Баба лізе, лізе, а нетерплячий дідо знову:
— Бабко, ти вже високо?
— На середині, дідику!
— Ну лізь, лізь…
Баба лізе далі. Вилізла аж на верхівку бобу. А тут стебло було слабе — зламалося, і баба впала з неба.
Але дід і далі дивиться вгору і кричить. Коли не догукався, почав голосити:
— Бабко, ти вже на небі, а я, ади, ще тут… Полізу і я…
Лізе дід на небо. Лізе, лізе — виліз на середину бобового стебла. Лізе, лізе — виліз на верхівку. Біб знову зламався,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівне горнятко», після закриття браузера.