Читати книгу - "На інших вітрах"

— Якщо я зробив щось погане і через це потрапив у країну мертвих і потривожив душу своєї дружини і ще чиїсь душі, то я, якщо зможу, постараюся залатати той пролом, який мимоволі створив, — сказав він. — Я неодмінно постараюсь! Ось тільки я не знаю, що саме я створив…

— І хто ти такий зараз, — додав Заклинатель.

Олдер онімів.

— Загалом, мало хто з нас знає, хто вони такі насправді, - спокійно сказав Сторож. — Адже нам дано лише поглянути на той світ, не більше.

— Розкажи, як ти вперше опинився біля кам'яної стіни, — велів Заклинатель.

І Олдер розповів.

Маги слухали мовчки і, після того як він закінчив свою розповідь, ще довго не вимовляли ні слова. Потім Заклинатель запитав:

— А ти замислювався над тим, що це значить — перебратися на той бік стіни?

— Так, але я зрозумів тільки, що тоді не зміг би повернутися.

— Лише маги можуть живими відвідувати країну, що лежить за стіною, і повертатися назад. І лише при крайній необхідності. Майстер Травник, наприклад, навіть пройшовши зі стражденним весь шлях до самої стіни, не послідує за ним, якщо ця людина виявиться за стіною.

Майстер Заклинатель був такий високий, широкоплечий, темноволосий і смаглявий, що здавався Олдерові схожим на ведмедя.

— Моє мистецтво заклинати душі дає мені силу закликати мертвих через стіни, — продовжував Заклинатель. — Правда, лише на кілька хвилин і якщо в тому є особлива потреба. І тепер мене мучить питання: яка потреба здатна виправдати такий великий пролом в тканині світобудови, який порушив Закон і Рівновагу? Я ніколи ще не вимовляв найстрашнішого Великого Закляття і ніколи ще не перетинав тієї заповідної риси. Наш Верховний Маг, лорд Яструб, разом з королем Лебанненом зробили це, щоб зцілити ту страшну рану, якої завдав світу чарівник на ім'я Коб.

— І коли наш Верховний Маг не повернувся, — підхопив Майстер Травник, — Торіон, який був тоді нашим Майстром Заклинань, відправився в ту неживу країну, щоб відшукати його. Торіон теж зумів повернутися звідти, але зовсім іншим…

— Немає потреби зараз говорити про це! — різко зауважив Майстер Заклинатель.

— А можливо, якраз і є потреба! — заперечив Травник. — Можливо, Олдерові необхідно знати це. Торіон, по-моєму, занадто вірив у власну могутність. Та й залишався там занадто довго. Він вважав, що зможе закликати назад, до життя, власну душу, але назад повернулося тільки його майстерність, його чарівна могутність, його честолюбство — але все це справжнього життя не дає. Але ми вірили йому, тому що любили його. А він нас неквапливо знищував. Поки Іріан не знищила його самого.

Далеко від острова Рок, на острові Гонт, Яструб, який слухав Олдера раптом перервав його розповідь:

— Як?.. Яке ім'я ти тільки що сказав?

— Іріан, — повторив Олдер.

— Тобі це ім'я відоме?

— Ні, пане мій.

— Мені теж. — І, помовчавши, Яструб заговорив тихо і наче неохоче: — Справа в тому, що я зустрів Торіона в країні мертвих, куди він ризикнув вирушити, щоб знайти мене. Велика була моя печаль, коли я побачив його там, і я сказав йому, що він може повернутися назад, перебравшись через стіну. І вказав йому шлях. — Лице Яструба потемніло, посуворішало. — Це була погана порада. Погане все, що говориться між живими і мертвими. Але ж я дуже любив Торіона! — Вони мовчки посиділи. Яструб раптом різко піднявся, потягнувся і взявся розтирати плечі і стегна. Обидва трохи походили, щоб розім'ятися. Олдер напився води з колодязя, а Яструб підібрав садову лопату і приробив до неї новий держак, вистругуючи до блиску верхню частину і трохи затесуючи нижню, щоб вона могла увійти в гніздо. Нарешті вони повернулися на колишнє місце, і Яструб сказав:

— Ну, Олдере, продовжуй розповідь.

І Олдер заговорив знову.

Майстри досить довго мовчали, після того як Травник заговорив про Торіона. І Олдер, скориставшись цією паузою, набрався сміливості і запитав про те, що не давало йому спокою: як змогли ті, що померли, прийти до стіни і як самі маги приходять туди.

Заклинатель відповів йому дуже коротко:

— Це подорож душі.

Старий Травник відповів менш впевнено:

— Адже ми відвідуємо ту стіну не у плоті. І тіло того, хто помер, залишається тут, вірно? І якщо навіть чарівник відправляється туди в своїх видіннях, то його спляче тіло все одно залишається тут, залишається живим, тому такого мандрівника ми називаємо… Адже це не він сам здійснює подорож в царство смерті, а тільки його душа, дух… — знову повторив він.

— Але моя дружина взяла мене за руку, — сказав Олдер, але не зізнався їм, що вона ще й поцілувала його в губи, — і я відчував її дотик!

— Це тобі так здалося, — відрізав Майстер Заклинатель.

— Ні, якщо тіла їх дійсно стикалися, якщо виник якийсь зв'язок, то можливо, що і інші мертві отримали можливість підходити до нього, кликати його або торкатися, чи не так?

— Саме тому він і повинен був чинити їм опір! — сердито сказав Заклинатель, швидко глянувши на Олдера своїми маленькими і якимись лютими очицями.

Олдер відчув у його словах докір, несправедливий до того ж, і відповів:

— Але ж я намагаюся їм протистояти, пане мій! Я весь час намагаюся це робити. Але їх так багато!.. І вона там, серед них… І вони страждають, пане мій! Вони кличуть мене!

— Вони не можуть страждати, — впевнено заявив Заклинатель. — Смерть припиняє всі страждання.

— Але ж можливо, що тінь болю теж завдає болю, — зауважив Травник. — В тій країні, як відомо, є гори, і вони недаремно називаються Горами Горя.

Сторож, який до сих пір практично не промовив жодного слова, раптом сказав, як завжди спокійно і неголосно:

— Ви забули, що Олдер — професійний латальник. Він латає дірки, а не пробиває їх. Я не думаю, що він здатний зруйнувати стіну. Або сам розірвати цей зв'язок зі світом мертвих.

— Якщо він зумів її створити, зможе і зруйнувати, — зронив Майстер Заклинатель.

— А хіба це він її створив?

— Я не володію таким великим мистецтвом, пане мій! — сказав Олдер, до такої міри переляканий їх словами, що власні у нього прозвучали, мабуть, навіть сердито.

— В такому разі мені доведеться спуститися туди самому, — сказав Заклинатель.

— Ні, друже мій, ні за що! — заперечив Сторож, і старий Травник теж сказав:

— Ти — в останню чергу з усіх нас!

— Але ж це моя справа,