Читати книгу - "Дім для Дома"

Коли «проклята революція» з’їла орлів його діда, а потім і самого діда разом із майже всіма дітьми — правда, судячи з натяків полковника, не без їхнього опору — майбутній батько Івана змирився й влаштувався розвозити пошту. Олексій Цілик все мріяв «бути ученим», писати замітки в газету, навчати дітей у школі. Це, звісно, вже було неможливо — та, розвозячи пошту, він почувався щасливим. Був

— Ні, батько мій не загинув, — пояснює, і якоїсь миті направду вірить у те, що каже. — Батькові завжди таланило. Так що не міг він загинути, навіть на тій війні. Я знаю, він-то мав повернутися. Перед війною він же єдиний вижив з братів. Ще тітка Дуся... Всі хати порожніми позалишалися, там потім чужі жили...

Полковник запевняє — мене і себе — мабуть, батько потрапив в німецький полон. А може, лежав поранений у чужій хаті з чужою жінкою — з нею й залишився, зрадник. А може, втік після перемоги кудись до Європи — прямо з-під Сталінграда туди й чкурнув. Доживав на березі Середземного моря або Ла-Маншу. Тільки загинути Олексій Цілик ніяк не міг. Так же й було написано в повідомленні: «пропав безвісти».

То вже потім, за свідченнями односельчанки-медсестри, вписали, нібито Олексій загинув — на очах в інших, теж, на жаль, полеглих в боях. Так треба було записати — для дітей, для вдови-колгоспниці — не для правди, а для життя. Інакше держава вигадає свою версію, і на стелі в райцентрі не бувати прізвищу «Цілик», а в біографіях дітей бути двозначному «зник».

Тож поки, за словами полковника, батько гуляв десь після війни, Іван замість нього мусив бути опорою матері й підіймати молодшого брата. Так і пішов у льотчики.

У небі Цілик оживав, ніби був вільним. Лише згодом, коли народилася перша донька, став і в небі трохи боятися...

— Хоч би один хлопець. Син чи онук, — жаліється за зачиненими дверима старий. — Тепер залишається хіба доживати до правнука? Та поки освіта, поки робота... Дівчатам же треба на ноги стати. Нам з Лілею доведеться жити довгенько, — старий хитає головою, пахне любов’ю й хлібом. — Може, й сто років, — каже і вірить, здається, що й він, і дружина житимуть, якщо треба, вічно.

Старий говорить зі мною багато. Жінки ж його бережуть, вирішують все без нього. Це мені вдається прослизати на кухонні наради — мене чи то не вважають за чоловіка, чи то берегти не хочуть.

Полковник усе літає в думках — далеко й високо. Жінки ж говорять про те, як розтягнути гроші на місяць, як знайти клієнток на сукні, що шиє Велика Ба, як Тамарі відшукати роботу, з якої її не виженуть за гострий язик, і так — т-с-с, щоб точно не чув старий — звідки на дні сміттєвої корзини взялася порожня пляшка? І, до речі, треба полковника хоч би й обманом завести до кардіолога. Багато питань.

Та ні старий, ні жінки не говорять про дещо цікаве і таємниче: полковник, вочевидь, щось приховує. І невже жінкам байдуже — чи, можливо, справді ніхто, крім мене, не чує — іноді, коли старий дивиться в дзеркало, він тихо каже до себе дивне:

— Pułkownik w krwi...

Це польська, зрозуміти її неважко. Та що це означає? Чому, хай мені бультер’єр, «полковник в крові»? Хоч би

Та полковник усе розповідає мені — мусить колись і про це розповісти. Мусить же?

Ось він знову голить обличчя німецькою електричною бритвою. Дивиться в дзеркало, й жовта лампочка вихоплює зморшки та сиві розхристані брови. Полковник відкидає волосся з лоба — вічно падає йому в очі. Дві великі зморшки над переніссям здаються глибокими, як провалля асфальту на одній з вулиць — подейкують, хтось недавно провалився під Львів. Старий обережно обходить бритвою шрам під нижньою губою:

— Pułkownik w krwi. — І над верхньою — продовження червоної лінії. — Це ж треба. Pułkownik w krwi...

Можливо, все це якось пов’язано зі шрамом? Під час гоління дід завжди пахне поганим настроєм — інакше я би обов’язково спитав. Але нічого, він розповість. Він все розповідає мені. 

Місто за вікном

 Велика Ба накриває скриню квітчастим покривалом — з тих, що купувала колись на придане для Тамари та Олі. Воно й пахне так — пилом, складом радянського магазину, волосками бавовника й мріями. Придане наче й згодилось, але...

— Бабусю, а можна я тюль відсуну?

— Для чого... — починає Ба й замовкає. — Відсунь, як хочеш.

— Сидиш тут зовсім, як я колись, — каже онуці Ба.

Звісно, Ліля сиділа отак, на скрині, вперше зайшовши до цього дому — просто тоді більше й ніде було сісти. Щаслива мить — кінцева зупинка, так... Хоча полковник і досі вивчає часом газету — ту, де друкують оголошення про обмін квартир. Оголошень багато — триває велике переселення. Кожен, хто народився в СРСР, може собі обрати нову, кращу батьківщину. Полковника країна більш ніж влаштовує, та він раніше подумував їхати до Донецька, щоб поближче до Томки... Тепер, коли навпаки Томка втекла до Львова, він, мабуть, читає оголошення просто за звичкою. Місто, звісно, не найкраще, та чого дарма їхати? Два переїзди — то як одна пожежа, полковник знає. Та й які тепер переїзди — хіба Ліля витримає ще хоч один? Ні, якщо був у Ціликів ліміт щасливих подорожей і повернень — він уже вичерпаний. А останнього разу, коли полковник перевозив стареньку тещу та її дві нещасні валізи... Та спершу полковник довго їхав до неї. Потягом до Баку — більше трьох днів. Квитків на літак чи то не було, чи то скнара Цілик пошкодував грошей.

Вагони тягнулися довгою гусінню. Львів — рідний полковнику Харків. Харків — майже рідне Баку. Більше семи днів тривали погроми. Теща полковника Ніна ходила вулицею й тихо гукала сусідку-вірменку. Полковнику це потім люди розповіли. Сусідка, звісно, мовчала, не озивалася. Меблі — старий червоний диван, на якому дивом вміщалася вся сім’я та друзі — азербайджанці, росіяни, один іранець й один

— Ви їх вигнали... — поправляла Ніна. — І що це за список? Звідки дізналися, хто, де... — не відставала вона, хоч полковник і намагався її спинити.

— Мовчи-мовчи, — казала продавщиця кавунів. — Я сама, перша любила її. Я їй завжди