Читати книгу - "Засліплення"

Брехня викликала в Кіна огиду; змалечку він тримався правди. Він не пригадував, щоб коли-небудь у житті збрехав, окрім цього одного-однісінького випадку. Та й про нього він дуже шкодував і намагався не згадувати. Тільки розмова зі школярем, у якому він побачив достоту себе в дитинстві, збудила в ньому спомин про ту брехню. «Годі про це, — сказав він собі, — скоро вже восьма». Рівно о восьмій він починав працювати, служити істині. Наука й істина були для нього поняття тотожні. До істини наближаєшся, коли замикаєшся від людей. Повсякденність — то поверхове плетиво всілякої брехні. Скільки перехожих, стільки й брехунів. Тому він не звертав на них жодної уваги. Хто з-поміж нікудишніх акторів, з яких складалася маса, мав обличчя, здатне прикувати до себе його погляд? Вони змінювали обличчя щомиті; жодного дня не залишалися вони в тій самій ролі. Про це він знав від самого початку, досвід тут був зайвий. Своє шанолюбство він утілював у впертій натурі. Не якийсь там місяць, не рік — ціле своє життя він залишався тим самим. Вдача, якщо її маєш, визначає й твою подобу. Відколи Кін почав мислити, він пригадував себе довготелесим і худим-худющим. Обличчя своє він знав тільки приблизно, з шибок у вітринах книгарень. Дзеркала він удома не мав — через таку силу книжок для нього бракувало місця. Але про те, що обличчя в нього вузьке, суворе й кощаве, він знав, і цього було досить.

Він не мав ані найменшого бажання помічати людей, отож ходив, низько опустивши погляд або скинувши його високо над їхніми головами. Де були книгарні, він несхибно відчував і так. Він міг спокійно покластися на свій інстинкт. Чому дають раду коні, коли тюпають додому, до своєї конюшні, тому давав раду й він. Адже на прогулянки він виходив задля того, щоб вдихнути аромат незнайомих книжок, вони будили в ньому дух бунтівника, певною мірою сповнювали його свіжістю. У бібліотеці все йшло второваним шляхом. Між сьомою й восьмою ранку він дозволяв собі декотрі з тих вільностей, з яких життя решти людей складається цілком.

Хоч від цієї години він і діставав насолоду, однак про порядок не забував. Перше ніж перейти пожвавлену вулицю, він трохи затримався на хіднику. Кін любив ходити розмірено; щоб потім не бігти, він вичікував слушної хвилі. І раптом хтось гучно крикнув до когось:

— Чи не скажете, де тут Мутштрасе?

Той, кого запитували, нічого не відповів. Кін здивувався: виходить, на вулиці були, крім нього, ще мовчуни. Не підводячи погляду, він прислухався. Як той, хто питав, поставиться до цього німування?

— Вибачте, чи не сказали б ви мені, де тут Мутштрасе?

Цього разу чоловік спитав іще ввічливіше, однак йому не пощастило знов. Відповіді він не дістав і тепер.

— Мені здається, ви мене не розчули. Я хотів у вас дещо спитати. Чи не були б ви такі люб’язні й не пояснили мені, як пройти на Мутштрасе?

У Кіна прокинулася допитливість; банальна цікавість була йому чужа. Він вирішив поглянути на того мовчуна — за умови, що той і далі німуватиме. Чоловік, нема сумніву, поринув у роздуми й не хотів, щоб йому заважали. Тож він і цього разу промовчав. Кін подумки його похвалив. З-поміж тисячі людей бодай один характер протистоїть випадковостям.

— Ви що, глухий? — закричав перший.

«Тепер той другий у боргу не залишиться», — подумав Кін, і його радість від підзахисного почала згасати. Хто ж стримає язика, коли ображають? Він повернувся в бік вулиці; настав час її переходити. Але мовчанка тривала далі, і Кін, здивований, зупинився. Другий усе ще не відповідав. Тим більшого вибуху його гніву слід було тепер сподіватися. Кін чекав пересварки. Якщо другий виявиться чоловіком звичайним, то він, Кін, і далі залишатиметься, безперечно, тим, ким себе вважав: єдиною людиною з характером серед усіх цих перехожих. Він уже подумував, чи не пора йому поглянути в той бік. Ця сцена відбувалася праворуч від нього. Перший там шаленів:

— Ви не вмієте поводитись! Я звернувся до вас так ввічливо, як тільки можна! Що ви з себе корчите! Нахаба! Ви що, німий?

Другий мовчав.

— Ви повинні вибачитись! Чхати я хотів на Мутштрасе! Її покаже мені будь-хто! Але ви повинні вибачитись! Чуєте?

Той не чув. Отож в очах Кіна, що прислухався, він виріс іще дужче.

— Я здам вас у поліцію! Знаєте, хто я? Кістяк ви нещасний! І оце називається освічена людина! Звідки на вас одежа? З ломбарду? Схоже, що звідти! А що це у вас під пахвою? Я вам іще покажу! За вами шибениця плаче! Та знаєте, хто ви такий?

Цієї миті Кіна злісно штовхнули. Хтось учепився в теку й потяг за неї. Смикнувши її до себе так, що й сам не сподівався, Кін визволив свої книжки з чужих лап і різко обернувся праворуч. Він не зводив погляду з теки, однак краєм ока встиг помітити невеличкого гладкого чоловіка, який люто кричав на нього:

— Хамло! Хамло! Хамло!

Другим, мовчуном і чоловіком з характером, який умів притримати язика навіть у гніві, був він сам, Кін. Він незворушно повернувся спиною до того невігласа, що розмахував руками, і в такий спосіб розтяв, мов гострим ножем, його базікання навпіл. Гладкий курдупель, чия ввічливість за хвилю обернулася на зухвалість, образити його не міг. Про всяк випадок він перетнув вулицю швидше, ніж мав намір. Коли носиш із собою книжки, бійки краще уникати. А книжки він носив із собою завжди.

Зрештою, ніхто не зобов’язаний звертати увагу на всілякі дурні вигуки першого-ліпшого перехожого. Пускатися в пусту балаканину — це найбільша небезпека, яка загрожує вченому. Кін волів висловлюватися письмово, а не усно. Він знав понад десяток східних мов. Декотрі західні виявлялися зрозумілими самі собою. Жодна світова література не була йому чужа. Він міркував цитатами, писав добре продуманими абзацами. Численні тексти своїм відновленням завдячували йому. У пошкоджених чи спотворених місцях давніх китайських, індійських, японських манускриптів йому спадало на думку скільки завгодно всіляких варіантів. Решта вчених йому через це заздрили, а він не знав, що з тим надлишком робити. З педантичною обережністю, місяцями все зважуючи, жахливо повільно, якнайвимогливіше ставлячись насамперед до самого себе, він робив свій висновок про якусь літеру, слово чи ціле речення аж тоді, коли був певен, що цей висновок бездоганний. Його досі