Читати книгу - "Діалоги"

буря. «Otium» у поетичному словнику має близько десяти епітетів, і всі вони виражають найприємніші емоції: дозвілля безтурботне (securum), спокійне (quietum), ласкаве (placidum), безпечне (tutum), солодке (dulce), вдячне (gratum), миле (iucundum), приємне (amoenum)… Дозвілля для освіченого римлянина, для якого «жити — значить, мислити» — це перебування зі словом.

Таким, «не лінивим, народженим для розперезаного дозвілля», discincta otia, вважав себе Овідій («розперезаного», тобто вільного від усяких службових обов’язків і норм етикету). Ймення староіталійської богині дозвілля, не з офіційного пантеону, сільської, — Вакуна (від «vacare», бути вільним; звідси вакації). Хай скільки б часу не спливло, а дозвілля (спокій, спочинок, вакації), якоюсь особливою солодкістю настрою, мабуть, найближче споріднює людину античну — з сучасною: «Спочинку кращого немає та й не треба! / Високий літній день підвівся в ясне небо / І вовну білих хмар тримає при землі. / Папір пожолобивсь на довгому столі, / На сонці жовтому і сам поволі жовкне, / І літнє шемрання спливає неумовкне / З високих верховин зелених груш і лип»… (М. Зеров, «Возовиця») — ось воно, це сільське, «розперезане», дозвілля, про яке Вергілій, Горацій, Овідій, інші римські поети; кожен по-своєму, але — в одному настроєвому ключі. Протилежністю до нього, знову ж із М. Зерова, неокласика, сповнене турбот міське життя (та чи життя?): «Прудко на безвість ідуть наші дні і короткі години, / Зрана до ночі гуде колесо темних турбот. / Не помічаємо — як надворі весна розцвітає, / Не помічаємо — як з дерева сиплеться лист. / Тільки й вимовиш «осінь», коли, ідучи тротуаром, / Втомлені очі зведеш на облетілий каштан. / Так у півсні пролетять наші дні і літа повносилі, / І зачорніє в душі старості голе гілля». Звідси, з тієї темної каламуті, стоїчний філософ радить «випірнути» до «кращого життя» — до працьовитого дозвілля.

Одначе, смак дозвілля, його ціну, може пізнати лише той, «хто усвідомлює своє дозвілля»; лише таку людину, підкреслює Сенека, можемо назвати дозвільною. Прискіпливий до слів, постійно уточнюючи їх значення, він не назвав би дозвільним, скажімо, бика, як це робить Горацій у своїй оді до Фавна (III, 18): по закінченню польових робіт байдикує (vacat) усе село разом з «дозвільним биком» (otioso cum bove). Те, що Сенека говорить про щастя, стосується й дозвілля: «Тварин не назвеш щасливими, бо ж у них немає самого розуміння щастя. Сюди можеш зарахувати й тих людей, що зійшли до тваринного рівня через свою тупість і незнання самих себе». Тож дозвілля (спокій) бере людину на пробу, хто чого вартий: «Не один доказ своєї мужності ти подав у тих неспокійних трудах, — веде мову Сенека з адресатом діалогу «Про короткочасність життя», — пора показати, на що у дозвіллі спроможешся… Не закликаю тебе до лінивого, бездіяльного спокою, не хочу, щоб те живе своє обдарування, а воно є в тобі, ти втопив у дрімоті чи в облюбованих темним людом насолодах, — спокій не в цьому: тебе чекають справи набагато поважніші, аніж ті, за які ти досі брався з притаманним тобі завзяттям…»

Август, усе життя прагнучи дозвілля, таки до кінця відіграв свою роль у «комедії життя» — так, за Светонієм, сказав він сам про себе, попросивши друзів, що прийшли до нього в останній його день, поплескати в долоні, якщо добре він ту роль виконав. «Людям, — зауважує Сенека, — важче домогтися відпочинку від самих себе, аніж від закону» (мова про вихід на «пенсію»): бояться, що не впораються самі з собою, бояться мати час для мудрості, отже, — жити бояться: залишаються до кінця у своїй «працьовитій бездіяльності» чи «бездіяльній працьовитості» (iners negotium). Та й не диво: зануритися у звичне, буденне легше, аніж «випірнути — до кращого життя», загалом до життя, адже «з усіх людей лише у дозвільних є час для мудрості, лише вони живуть»… Ось такою є відповідь Сенеки тим, хто нарікає, що «ніколи вгору глянути».

Починається збережена частина діалогу часто повторюваним у Сенеки закликом не йти за загалом, як ото «вівця біжить за вівцею: не туди, куди треба, — куди всі біжать… Наодинці з собою покращуватимемо себе, а ще ж, відсторонившись, матимемо змогу приєднатися до найкращих, вибрати для себе зразок, за яким порядкуватимемо наше життя»… Закінчується — невеселими й актуальними для всіх часів думками (про стосунки мудреця й держави): «Але хіба не однаково, що його приведе до дозвілля: чи держава позбудеться мудреця, а чи мудрець — держави, якщо держава, у будь-якому разі, позбудеться всіх? А вже напевно позбудеться тих, хто пильніше до неї приглянеться… Отож, якщо такої держави, яку уявляємо собі, знайти годі, то дозвілля стає конечним для всіх, бо ж ніде немає чогось такого, що було б од нього вищим».

Найважливіше поняття стоїчної концепції мудреця, viri sapientis, — constantia (стійкість, сталість, незмінність); це поняття, зрозуміло, є центральним і в діалозі «Про стійкість мудреця». Мудрець не лише стійкий у всіх випробуваннях: він, сказати б, сталий у своїй стійкості, у своєму пориві до досконалості (втім, мудрець — сам є зразком досконалості); ніщо зовнішнє, навіть сама фортуна, не здатна ту сталість порушити. Коли говоримо про сталість / несталість, одразу ж приходимо до поняття «настрій», у греків — thymos (лат. animus), дух, душа, серце, — те, що відповідає за емоції, пристрасті, жадання; настрій — це стан душі (духу). Вперше до душевного стану приглядається грецький лірик Архілох (VII ст. до н. е.): «У людей, Лептіна сину, Главку, стан душі такий / З дня на день, яке на землю Зевс із неба світло ллє». Наступний фрагмент (твори поета збереглись у фрагментах) видається продовженням попереднього двовірша: «А думки — яке хто діло взяв до рук, — такі й вони». Сенека (як згодом Паскаль) зізнається, що йому байдуже, яка там надворі погода: все в ньому підпорядковане його думкам, вони ж — ділу, яким він зайнятий; те його діло — мудрість, любов до мудрості: філософія.

Як «останній римлянин» Северин Боецій у вступі до «Розради від Філософії» подає фізичний портрет героїні свого твору, Філософії, так Сенека накреслює духовний портрет відданого філософії мудреця. Ось декілька штрихів із Боеція: «…наді мною, здалось мені, стала вельми поважна з виду жінка з палаючими й над людську змогу проникливими очима; вона променіла самим життям, його невичерпною снагою, хоча й віком була настільки сповнена, що ніяк не вірилось, щоб належала лише нашому часові, ще й росту невиразного. Бо його мірою рівнялася то із звичайними людьми, а то, було враження, маківкою торкалася неба; підняла б голову вище — заглибилася б