Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

Перед самим сходом сонця автомобіль баби влетів на під’їзну алею. Грюкнули дверцята, і на сходах почулися квапливі батькові кроки. Потім він з’явився у дверях, і я помітив на його обличчі щось дивне. Я не відразу розпізнав, що саме, бо ніколи не бачив такого раніше: то був страх.

— Аміре! Гассане! — гукнув баба, підбігаючи до нас із широко розведеними руками. — Усі дороги перекрито, і телефон не працював. Я так хвилювався!

Ми потонули в його обіймах, і на коротку шалену мить я зрадів усім подіям тієї ночі, хоч би що вони віщували.

Звісно, то було зовсім не полювання на качок. Як згодом з’ясувалося, тієї ночі, 17 липня 1973 року, не підстрелили майже нікого. Наступного ранку, коли Кабул прокинувся, монархія вже була в минулому. Король Загір-шах саме перебував у Італії. Тим часом його племінник, Дауд-хан, безкровним переворотом поклав кінець сорокарічному правлінню короля.

Пригадую, як ми з Гассаном наступного ранку сиділи навпочіпки під батьковим кабінетом, а баба та Рахім-хан сьорбали чорний чай і слухали екстрені новини про переворот по «Радіо Кабул».

— Аміре-ага? — прошепотів Гассан.

— Що?

— А що таке «республіка»?

Я знизав плечима.

— Не знаю.

Це слово, «республіка», раз у раз повторювали по радіо.

— Аміре-ага?

— Що?

— А «республіка» не означає, що ми з батьком повинні забратися?

— Навряд чи, — прошепотів я у відповідь.

Гассан трохи поміркував.

— Аміре-ага?

— Що?

— Я не хочу, щоб нас із батьком вигнали.

Я всміхнувся.

— Бас[19], ти, віслюче. Ніхто вас нікуди не виганяє.

— Аміре-ага?

— Що?

— А полізьмо на наше дерево?

Моя усмішка поширшала. Ще один талант Гассана — він завжди відчував, що й коли слід казати. Новини по радіо вже поволі набридали. Гассан подався у свою хижку, щоб зібратися, а я побіг нагору по книжку. Потім заскочив у кухню, насипав у кишені кілька пригорщ кедрових горішків, вискочив надвір і побачив, що Гассан уже чекає на мене. Ми вибігли крізь парадні ворота й помчали, куди задумали.

Перетнули жилу вулицю та чимчикували до нашого пагорба голим клаптем необробленої землі, коли раптом Гассанові в спину влучив камінь. Ми різко розвернулися, і моє серце впало. До нас наближалися Ассеф і двоє його друзів, Валі й Камаль.

Ассеф був сином одного з приятелів мого батька — Магмуда, пілота цивільної авіації. Його сім’я мешкала за кілька вулиць на південь від нашого будинку в розкішному, обгородженому високими мурами маєтку з пальмами. Якби ви були кабульською дитиною з району Вазір-Акбар-Хан, то точно знали б про Ассефа та його лиховісні мідні кастети з іржостійким покриттям. І добре, якщо не з власного досвіду. Ассефова мати була німкеня, батько — афганець, а сам Ассеф — блакитноокий блондин, набагато вищий за інших дітей. Він цілком заслужено славився своєю жорстокістю. Прикритий обабіч покірними друзями, походжав околицями, ніби хан, що обходить свою землю в оточенні челяді, готової виконати будь-яке його бажання. Ассефове слово було законом, а якщо комусь бракувало законослухняності, то мідні кастети ставали пречудовим освітнім інструментом. Якось я бачив, як він їх застосовував до одного малого з району Карт-е-Чар. Ніколи не забуду, як світилися знавіснілим блиском Ассефові блакитні очі та як він шкірився, як він шкірився, лупцюючи того нещасного до нестями. Хлопці з Вазір-Акбар-Хану дали йому прізвисько Ассеф Ґушхор, тобто Ассеф Пожирач Вух. Звісно, ніхто з них не наважувався називати так Ассефа у вічі, бо не хотів повторити сумну долю того бідаки, який мимохіть спричинився до появи цього прізвиська, спершу збивши Ассефового повітряного змія, а потім виловлюючи своє праве вухо в брудній канаві. Через багато років я дізнався англійське слово на позначення таких осіб, як Ассеф, слово, для якого у фарсі немає влучного відповідника: «соціопат».

З усіх сусідських хлопців, які мучили Алі, Ассеф був найбільш нещадний. Власне, то саме він вигадав глузливу примовку: «Гей, бабалу, кого ти сьогодні з’їв? Га? Ну ж бо, бабалу, всміхнися!». А коли бував особливо натхненним, іще й присмачував свою дражнилку: «Гей, плосконосий бабалу, кого ти сьогодні з’їв? Розкажи нам, розкажи, косоокий віслюче!».

І отепер він ішов до нас: руки на стегнах, кросівки здіймають хмарки куряви.

— Привіт, куніс! — гукнув Ассеф, махаючи рукою.

«Педики» — то була ще одна його улюблена лайка. Троє старших хлопців наблизилися впритул, і Гассан відступив позад мене. Вони стояли просто перед нами — троє високих хлопаків у джинсах і футболках. Ассеф височів над усіма, схрестивши масивні руки на грудях і по-дикунському шкірячись. У мене вже не вперше майнула думка, що Ассефові бракує клепки в голові. А ще я подумав, як же мені пощастило, що мій батько — баба, бо тільки це, мабуть, стримувало Ассефа, і він не надто чіплявся до мене.

Ассеф кивнув підборіддям у бік Гассана:

— Гей, плосконосий, — сказав він, — як поживає бабалу?

Гассан нічого не відповів, лише ступив ще один крок за мене.

— Пацани, чули новини? — запитав Ассеф з незмінним вишкіром. — Короля вже нема. От і класно. Хай живе президент! Мій батько знає Дауда-хана, ти в курсі, Аміре?

— І мій теж, — сказав я. Хоча насправді й гадки не мав, правда це чи ні.

— «І мій теж», — Ассеф передражнив мене скигливим голосом.

Камаль і Валі дружно пирснули зо сміху. От якби баба був тут!

— Ну, торік Дауд-хан у нас обідав, — продовжив Ассеф. — Як тобі таке, Аміре?

Я напружено думав, чи почує хтось наші крики з цієї віддаленої ділянки. Будинок баби був аж за кілометр звідси. Краще б ми там лишилися.

— А знаєш, що я скажу Дауду-хану, коли він знову прийде до нас на обід? — запитав Ассеф. — Збираюся трохи побалакати з ним як чоловік з чоловіком, як мард з мардом. Скажу йому те саме, що вже казав мамі. Про Гітлера. Ото був лідер. Великий лідер. Людина з власним баченням. Скажу Дауду-хану, хай пам’ятає, що якби Гітлеру дали завершити задумане, то світ зараз був би кращим.

— Баба каже, що Гітлер був божевільний, він наказував убивати багатьох