Читати книгу - "Джозеф Антон"

для молитов перед сном у гуртожитку (від латинського Левтв, говорити), топос означало туалет (від грецького слова, що означає місце), а грубим словом ойкс позначали всіх, хто не був учнем школи Раґбі, мешканців міста, що славилося виробництвом цементу. Хоча трьох помилок йому ніхто так і не простив, він робив усе можливе, аби якось пристосуватися. В шостому класі його нагородили Королівською медаллю за історичний твір про наполеонівського міністра закордонних справ, клишоногого, цинічного, аморального розпусника Талейрана, якого він гаряче захищав. Став секретарем шкільного дискусійного товариства й красномовно виступав на підтримку прислуговування, яке скасували незадовго до закінчення ним школи. Він походив із консервативної індійської родини, тому не мав жодних радикальних поглядів. Проте швидко збагнув, що таке расизм. Кілька разів, коли він повертався до своєї невеличкої кімнатки, виявлялося, що написаний ним твір хтось подер на клаптики, і вони валялися на сидінні його червоного крісла. Якось на стіні хтось написав: ЧОРНОЗАДІ ГРЕБІТЬ ДОДОМУ. Він заскреготав зубами, проковтнув образу й далі виконував свою роботу. Нічого такого він ніколи не розповідав батькам про школу, аж поки не закінчив її (коли ж розповів, то вони жахнулися, що йому довелося стільки пережити). Мама страждала через розлуку, батько платив за його навчання грубі гроші, тож неправильно буде ще й скаржитися, розмірковував він. У листах додому він уперше почав писати невеличкі художні твори про ідеалістичні шкільні дні сонця й крикету. По суті, він дуже погано грав у крикет, а взимку у Раґбі стояв собачий холод, вдвічі нестерпніший для хлопця з тропіків, який ніколи не спав під важкими ковдрами, тому він ніяк не міг заснути відчуваючи на собі їхню вагу. А коли скидав із себе ковдри, то хапав дрижаків. Довелося звикати до важких ковдр, що він і зробив. Уночі, коли в гуртожитку гасили світло, металеві ліжка починали розгойдуватися, позаяк хлопці давали вихід знемозі своєї юнацької плоті, і тоді гримання ліжок об труби парового опалення на стінах заповнювали великі темні кімнати нічною музикою невимовного бажання. У цій справі, як і решті інших, він намагався не відставати від своїх товаришів. Знову ж таки: за натурою він не був бунтівником. У ті молоді роки він волів слухати «Роллінґ стоунз», а не «Бітлз», а коли один із його доброзичливих товаришів по пансіону, серйозний червонощокий хлопець на ймення Річард Шірер, змусив його прослухати платівку «The Freewheelin ’ Bob Dylan», він став великим шанувальником Ділана; проте глибоко в душі залишався конформістом.

І все ж таки, як тільки прийшов до Раґбі, то збунтувався. В школі наполягали, щоб усі хлопці записалися до ОКК, себто до Об’єднаного кадетського корпусу, а тоді в середу пополудні натягали на себе військове хакі й у грязюці бавилися у воєнні ігри. Він не з тих хлопців, яким подобалися такі забави, далебі, він вважав це якоюсь мукою, тому вже у перший тиждень навчання в школі пішов до завідувача пансіону доктора Джорджа Дейзлі, схожого на добродушного божевільного вченого з осяйною, безрадісною усмішкою, і намагався пояснити, чому він не хоче вступати до ОКК. Доктор Дейзлі насупився, потім блиснув усмішкою і дещо холодно зауважив, що учні не мають права ухилятися від такої справи. Хлопець з Бомбея, зненацька охоплений незвичною впертістю, виструнчився. «Сер, — сказав він, — покоління моїх батьків ще воювало за незалежність проти Британської імперії, тому я не можу дозволити собі вступити до її збройних сил». Цей неочікуваний вибух антиколоніальних почуттів загнав доктора Дейзлі в глухий кут, тому він безвольно відступив і сказав: «Гаразд, тоді залишайся у своїй кімнаті й учися». Коли юнак, що відмовився від військової служби з моральних міркувань, виходив з кабінету, Дейзлі показав йому на стіну. «Це майор Вільям Годсон, — сказав він. — Годсонського кавалерійського полку. Він також жив у Бредлі-Хаусі». Вільям Годсон був британським офіцером гвардійської кавалерії, який після придушення індійського повстання 1857 року (в Раґбі його називали індійським заколотом) захопив останнього імператора моголів поета Багадура-шаха Зафара й стратив трьох його синів — роздягнув догола й розстріляв, а тоді, знявши з них коштовності, кинув їхні тіла в грязюку біля воріт Делі, які потім стали відомі як Кгуні Дарваза, себто криваві ворота. Те, що той Годсон колись жив у Бредлі-Хаусі, додало юному індійському заколотникові ще більшої наснаги, бо він відмовився вступити до війська, в якому служив убивця могольських принців. А тоді доктор Дейзлі додав невпевнено і, мабуть, помилково, що вважає Годсона одним із прототипів образу Флешмена, шкільного задираки в романі Томаса Г’юза про Раґбі «Шкільні дні Тома Брауна». На лужку біля шкільної бібліотеки стояв пам’ятник Г’юзу, а тут у Барлі-Хаусі з пошанівком згадували свого колишнього учня — праобраз найвідомішого задираки в англійській літературі. І нічого негідного в цьому не вбачали.

Уроки, одержані учнями в школі, не завжди є тими уроками, які школа хоче дати.

Упродовж наступних чотирьох років щосереди пополудні він читав фантастичні романи в жовтих палітурках, які брав у міській бібліотеці, їв сандвічі з яєчним салатом і чипси, запивав усе це кока-колою й слухав музику по транзисторному приймачу. Невдовзі почав розбиратися в золотій добі наукової фантастики, заглибившись у такі шедеври як «Я — робот» Айзека Азімова, де сформульовано три закони робототехніки, «Три стигмати Пальмера Незвичайного» Філіпа К. Діка, «Паломництво» Зенни Гендерсон, нестямні фантазії Лайона Спреґ де Кампа, а понад усе у нав’язливе оповідання Артура С. Кларка «Дев’ять мільярдів імен Бога» про те, що світ помалу йде до свого кінця, який настане з досягненням його потаємної мети — перерахуванням імен Бога, яке здійснить гурт буддійських ченців за допомогою суперкомп’ютера. (Так само як і батько, він зачаровувався Богом, хоча релігія не приваблювала його.) Можливо, ці чотири з половиною роки занурення у фантастику, присмачену закускою зі шкільного буфету, стали не найбільшою революцією в історії людства, проте щоразу, коли він бачив своїх зморених, брудних, побитих однокласників, що похитуючись поверталися після воєнних забав, то подумки казав: іноді навіть дуже варто постояти за себе.

Тепер щодо Бога: останні сліди віри в його голові стерла сильна огида до архітектури шкільної капели в Раґбі. Багато років потому, коли він випадково проїжджав містом, то був вражений надзвичайною красою будівлі Герберта Батерфільда в неоґотичному стилі. А от у шкільні роки він вважав її потворною, вирішивши у часи читання наукової фантастики, що вона найбільше скидається на цегляну ракету, що от-от злетить у небо; одного дня, коли він втупився у неї поглядом крізь вікно класної кімнати у